Передумови
Взагалі-то, в мене ніколи не було такої прямо маніакальної тяги до якихось рекордів. Ну, знаєте, оце от: “вище!.. швидше! далі!.. ще далі!..” І ця скромність стосується всього мого спортивного життя. Хайкінг у гори – виключно для того, щоб бути подалі від людей і подихати свіжим повітрям, а не залізти на найвищу гору поблизу. Біг мене цікавить виключно для кардіо, а не для вражаючих досягнень – хоча, декілька півмарафонів все ж таки я пробіг, було і таке. Біс поплутав. Я був молодий, мені були потрібні медальки, в мене не було вибору!..
Так само і з велом. Знаю людей, яким мабуть велоформу ліньки вдягати, якщо треба проїхати менше 200 км за раз. Вони молодці і я їх реально поважаю. Але в мене особисто таких амбіцій ніколи не було.
Вірніше – не було до одного дня, коли я прокинувся, випив кави і зрозумів, що проїхати 200 км за один раз мені таки конче потрібно, причому прямо негайно. На жаль, поруч не було нікого, хто міг би мене зупинити. Навіть мій уявний психолог цього дня була чимось зайнята і прогавила слушну нагоду для корекції моєї поведінки, давши тактовний фідбек стосовно моїх величних планів. Ну, щось типу:
– Та ви тільки подивіться на цього мамкіного рандонера!.. Нашо воно тобі треба? Не ганьбись! Зроби як всі нормальні люди! Покатайся десь біля рідного села, підскочи до буфету, з’їж там свій штрудель, випий кави з автомату та гайда додому – відпочивати за серіалом та годувати кота!..
Коротше кажучи – гальми не спрацювали, то ж я поїхав.
Перебіг
Для такого, прости мене Господи, бревету навколо села ідеально підходить озеро Neusiedlersee. Відносно поруч; чудові велотраси; рівна місцевість; велика кількість буфетів і місць для перепочинку; а якщо зовсім буде зле – є електрички, якими можна евакуюватись додому. Ну і взагалі мені давно кортіло об’їхати навколо озера за один раз – то чому б ні?..
Bratislava – Podersdorf am See
Ця частина маршруту настільки заїзжена, що я вже не знаю, що про неї писати. Чудова, але трохи одноманітна дорога. Мальовничі поля, вітряки – звичайний пейзаж Нижньої Австрії. До речі, о полях – виявилось, що одне з них засіяно коноплями. Це, звісно, далеко не Джанкой, але було трохи несподівано. Я був настільки вражений, що зупинився зробити фото – і в цю мить зрозумів, що забув ся вдома фотоапарат, і мені доведеться весь день клацати на телефон.
Чудовий початок незабутньої подорожі.
Я був настільки пригнічений своєю забудькуватістю, що вирішив не робити традиційне селфі біля відомого Подерсдорфського маяка. Проїхав повз нього, не зупиняючись – хоча розумів, що такий вчинок тягне на дискваліфікацію.
Podersdorf am See – Fertőd
Втім, за декілька кілометрів від Podersdorf я подумав, що коротку зупинку все ж таки варто зробити – якщо не на селфі, то хоч на другий сніданок. Буфетів в цій місцевості – за кожним кущем, тож проблеми знайти затишне місце не було. Знайшов, замовив шмальцброд та каву.
До речі – а ви взагалі знаєте, що таке шмальцброд у Нижній Австрії?..
Уявить собі скибку хліба – темного, і не цього вашого кисляка “Бородінській” з хлібозаводу №4, а нормального, запашного ландброда, зробленого місцевим пекарем. Хлібчик змащується тонким слоєм топленого сала і притрушується меленою паприкою. Потім на нього вкладається тоненькими скибками ніжний бекон, густо посипається тертим твердим сиром і прикрашається маринованими огірочками. А зверху, як комплімент від шефа – гострий перчик.
Береш цей витвір мистецтва, цю поему з хліба та холестерину двома руками – скибка велика, на всю тарілку!.. – і пхаєш до рота. У цю мить розумієш, що не каву треба було замовляти до шмальцброда, ніт!.. Кухоль холодного пива!.. Та мабуть і не один!
Але я був за кермом – тож як лошара, запив цю розкіш кавою з автомата та поїхав далі, через кордон з Угорщиною, до міста Fertőd, де розташований один з палаців Естерхазі.
Дорога після кордону, до речі, дійсно непогана, і йде поруч з частиною озера. Тож докотився до палацу без жодних проблем.
Загалом мушу сказати, що навколо нашого села куди не плюнь – там буде або маєток Естерхазі, або Пальфі. Як варіант – руїни старовинного замку, який був занедбаний ще за часів середньовіччя до такого ступню, що навіть Естерхазі та Пальфі відмовились купувати цей сарай і перебудовувати його у черговий розкішний палац. Дивишся на цей майновий комплекс, куди володар приїзджав мабуть, щонайчастіше раз на рік, випити келих місцевого вина, та поїхати собі далі до наступного палацу, і на згадку приходить тільки цитата з Довлатова: “Широко жив партизан Боснюк!..”
Цей палац, до речі, часто порівнюють з Версалем – але, чесно кажучи, я вбачаю у цьому більше угорської пихатості та хвалькуватості, ніж реального стану речей. Як би там не було – палац і парк поруч величезні і добре доглянуті. Можливо, за інших обставин я б прогулявся по парку або завітав до музею – але у велотуфлях та з велом туди не пускали, а на той час я проїхав тільки 80 км, тож затримуватись не став.
Fertőd – Sopron
До Sopron трек пролягав більш-менш пристойною велодоріжкою. Але після невеликого селища Hidegség вона скінчилась – тож довелось виїхати на загальний автошлях. Завдяки шаббату, автівок було небагато – але все одно неприємно. Як би там не було – до Sopron добрався швидко і без пригод.
Там в мене була запланована зупинка на обід. Загалом центр міста доволі непоганий – як на мене, більш приємний, ніж Будапешт, з його циганським пафосом та вічним брудом. Невелике та затишне місто. Доглянутий центр. Багато туристів, непоганий гуляш у кафе, добре обслуговування – що ще треба людині, яка проводить свій вихідний на вело?..
Sopron – Parndorf
Цю відносно велику частину проїхав практично на одному диханні. Вважаю її найбільш мальовничою взагалі на цьому маршруті.
Дорога від Sopron до Mörbisch am See пролягає по дуже затишному і красивому лісу, поруч з невеликими потоками. Траса, мабуть дуже популярна – бо зустрів багато піших туристів. Тож їхав не поспішаючи, поступаючись дорогою і чемно вітаючись.
Від Mörbisch am See аж до Neusiedl am See трек переважно пролягає через пасторальну сільську місцевість. З одного боку – пагорби Leitha Geb, з іншого – парості очерету, за якими криється берег Neusiedlersee. Тиша, спокій, виноградники, поля соняшників і якихось невідомих мені злаків, невеличкі затишні села – в одному з них я навіть попав на суботній ярмарок з місцевим сиром та вином… Чимось нагадує степи Півдня України – тільки нормальні, які б вони мали бути, а не такі як вони є.
Але – за ностальгував по поїздкам у минулому, по тому занедбаному Півдню, але у добрій компанії… В такому настрої і піднявся до Парндорфа.
Parndorf – Pama
Починаючи з цього моменту, я вже став відчувати певну втому – все ж таки, в ногах було вже десь 165 км. До того ж сонце почало сідати, коли я під’їзжав к Парндорфу, і по нему я їхав вже практично у сутінках. Тож коли вибрався у поля за селом, зняв вже непотрібні сонцезахисні окуляри і вмикнув світло.
Загалом – є певний шарм їздити вночі, по темряві, під зорями. Звісно – якщо у вас є нормальне світло і ви впевнені у тому, що дорога також нормальна і без сюрпризів у вигляді ям, траншей, каміння, дикіх водіїв та іншого. У моему випадку – світло було якісне і надійне (Garmin Varia), гравійка по полях між Парндорфом та Памою чудова, рівненька, доглянута і навіть обладнана знаками та показчиками. Навігатор підказував потрібні повороти – тож я з досить пристойним темпом гнав полями. Попереду – ясна ціль; над головою – тільки вітряки та зорі; з боків дороги – тільки зайці.
Про зайців, до речі, я не жартую. Після заходу сонця вони вийшли на поля у неймовірній кількості. З подивом обертались, коли світло ліхтаря падало на них; довго проводжали поглядом; скакали поруч з дорогою, перестрибували гравійку мало не перед колесом… Я замислився, чи не почнуть вони згодом перекривати мені шлях додому і задавати дурні питання, як і належить у таких випадках: “А куди це ми поспішаємо? З якого району ти такий дєрзкій? А цигарки є? А якщо знайдемо?..”
Так і доїхав до Пами. На вулиці зустрів австрійських прикордонників, які нібито патрулювали місцевість. Думаю, що насправді вони там робили променад зовсім не для боротьби з нелегальними мігрантами. Давайте відверто. Пама – це неймовірна діра навіть по мірках Нижньої Австрії, тобто загалом депрессивного регіону. Я не уявляю собі притомного нелегала, який би свідомо намагався туди потрапити. Скоріш за все, у прикордонників були свої тєркі з місцевими зайцями – тож я привітався максимально голосно, чєтко і внятно проказавши “Гуте абенд!..”, щоб не дай Боже вони не прийняли мене за довговухого.
Прикордонникі трохи здивовано побажали доброго вечора і мені. Тож я з полегшенням виїхав за село і зробив коротку зупинку на перепочинок у шелтері. Дістав останній пакет енергетичного гелю, допив залишки води з фляги і налаштувався гідно фінішувати. Вогні Братислави були поруч – будинки Петражалки вже було видно неозброєним оком.
Pama – Bratislava
Насправді, можливо, цієї зупинки не варто було взагалі робити. Якщо до цього я був втомлений, але відносно бадьорий, то сидячи у шелтері зрозумів, що я не просто втомлений, а вже суттєво виснажений, і сідати знову у сідло мені якось не дуже хочеться. До того ж, після появи зірок на небі, температура почала стрімко падати – і їхати у тоненькому джерсі було якось не дуже комфортно.
Крім того, на той момент я проїхав десь 190 км. Було зрозуміло, що якщо за Кітсі повернути зразу додому, то жаданих 200 км по треку в мене не вийде – не вистачить десь 3-4 км. Можна було б, звісно, накручувати кола біля дому, доки велокомп’ютер скаже, що вже нарешті досить. Але я дійсно був втомлений і не певен, що моєї сили волі вистачило б накручувати ці кола, замість того щоб кинути все це божевілля і просто піднятись додому, прийняти душ і зайнятись вечерею.
Отже, вирішив після Кітсі повернути ліворуч на Берг, виїхати там до КПП і повернутись додому навколо Братислави, по градзі. Так вже точно було б більше 200 км.
Ці останні 20 км були реально важкими. Холодно. Ноги майже не відчувались. Сидіти у седлі було вже досить неприємно. Єдине, чим я був задоволений – тим що таки вирішив їхати навколо міста і, таким чином, точно наберу потрібний кілометраж.
Додому доїхав десь за годину. Кіт зустрів мене оплесками і вигуками “Де тебе носило?!. Дай жерти!..” “Браво! Бравіссімо!..”
Moralite
З одного боку – я досяг поставленої цілі. Як кажуть в певних колах – пацан сказав, пацан зробив. Ось вони, 209 км. Рахунок на табло у Strava.
І хоча я втомився – але не настільки, щоб зарікатись від таких вчинків у майбутньому. Переконаний, що якби тренувався частіше і краще – то навіть оці останні 20 км проїхалось би значно легше. Тож буде така необхідність або просто відповідний настрій – то можна повторити.
З іншого боку – здається, я все ж таки не вклався в 13 годин, які треба для повноцінного подолання траси. Так, час на треку – 11:17:08. Але брутто – 14:28:08. Я робив багато зупинок фото та перекуси, включно з обідом у Шопроні більш ніж на годину. Та і загалом, я нікуди не поспішав і був зосереджений на тому, щоб проїхати все це без травм і не проклинати потім велосіпед. Але тепер час від часу думаю, чи не треба буде якось знову проїхати цю дистанцію – вже трохи швидше і більш підготовленим.
Тож питання “Я став рандонером – як це сталося і як з цим жити далі?” ставити ще передчасно.
Залишити свій безцінний коментар