Зміст
День 0: Praha Central Camp – 0 km
День 1: Praha – Roudnice nad Labem, 91 km
День 2: Roudnice nad Labem – Decin, 70 km
День 3: Decin – Dresden, 69 km
Disclaimer
Якщо вам нудно читати довгі тексти – можете зразу перейти до Moralite. Це майже те ж саме, але без кофеїну, калорій та змісту. Або просто подивитись картинки. Картинки – це завжди цікаво і не надто складно.
Але якщо ви готові необережно поринути далі у читання – то, можливо, є сенс дати деякі пояснення.
Всю минулу зиму я ретельно планував майбутній байкпакерський сезон 2022. Куди я поїду? Що потрібно оновити з спорядження? Яка має бути логістика і що закладати у бюджет?.. Але Лютий змінив майже всі плани – і на бюджет, і вільний час. Та й настрій кудись їхати відпочивати якось пропав.
Однак, коли я потужно завалив черговий дедлайн поточного проекта, замовник запропонував мені взяти коротку відпустку на час свят – і у цей період, бажано, взагалі не підходити до комп’ютера, бо проектів ще багато, а так працювати не можна. А що може краще провітрити голову, ніж поїздка ровером на декілька днів?.. Тож байкпакінг повернувся на порядок денний.
Проблема була у тому, що на Пасху погода майже по всій Європі була поганою – холод, вітер та дощі. Але прискіпливе вивчення прогнозів допомогло виявити, що на ці дати могло бути декілька відносно сонячних “плям” без опадів. Одна “пляма” – на Балатоні; а друга – між Прагою та Дрезденом. Їхати до мадяр мені зараз здалося вкрай недоречним, тож вибір був зроблений на користь Богемії.
Ідея була у тому, щоб з Праги доїхати по велодоріжці за течією Влтави до її впадіння у Лабу, і далі вздовж Лаби (хто погано знає географію – у Німеччині вона стає Ельбою) прямувати до Дрездену. Я давно мріяв проїхати по велодорозі Elberadweg – до того ж, на цьому відрізку вона співпадає з EvroVelo 7 “Sun Route”. На саму дорогу я запланував 2 дні по 110-120 км у кожен, залишок часу планував присвятити прогулянкам з фотоапаратом.
Але остаточний вибір маршруту та пакування речей робилось буквально в останню мить, похапцем. Тож не дивно, що кінець кінцем багато чого пішло не по плану. Але головне, що я встиг зробити перед стартом – це придбати за наводкою Yaroslava Razumtseva жовто-блакитні стрічки, за що їй велика вдяка, і прикрасити їми сумки. Якщо вже кататись, то нехай усі бачать!..
День 0: Praha Central Camp – 0 km
Старт був запланований у Празі, і я планував дістатись туди потягом. Проблема у тому, що якщо квиток на потяг для людини можна купити завчасно в аплікації, то зробити резервацію на вел – вже ні. Треба, як у старі добрі часи, постояти в черзі до каси і пояснювати якійсь втомленій життям залізничній бабі у віконці, нахіба тобі взагалі брати з собою вел у потяг.
Черги до кас були велетенські – оскільки, здається, цього ранку пів-Братислави намагалось поїхати разом зі мною. Пасажири тупили, залізнична баба від них не відставала. Критичний момент був, коли до відправлення потяга залишалось три хвилини, а касирка сповістила мені, що власне всі слоти для вело вже заброньовані, тому я поїхати можу, а ось ровер – ні, хай сидить вдома.
Вдалий початок відпустки.
Але, дякуючи споконвічному бардаку на словацьких залізничних ліниях, потяг спізнився десь хвилин на 10, і за цей час касирка раптом знайшла вільний слот у вагоні за допомогою таємничої залізнодорожньої магії і мого жалісного “Прооосім!..”. Ну, там ще була невелика проблема взагалі залізти у потяг, бо у цей день дійсно був аншлаг. Народ у вагонах стояв прямо у проходах, прямо як у маршрутці на Трою в кінці дня. Але я і з цим впорався – в мене-то є досвід проїзду у маршрутках. Я свого часу у Горенку кожного дня після роботи їздив – куди там ніжним братиславчанам.
Дійсно, майже всі слоти були зайняті. Але саме у Братиславі виходив хлап з велом, і я поставив свій байк у щойно звільнене місце. Поруч їхала компанія з шоссерами – але вони подивились на мій гравель з презирством і навіть не привітались. Чортові сноби.
До Праги я попав десь вже після третьої і зразу поїхав у кемпінг, бо до кінця дня можна було встигнути тільки прогулятись вздовж Влтави і випити пару пива на Вишеграді.
Кемпінг, між іншим, я знайшов не абиякий, а Prague Central Kemp – і мушу визнати, що саме цей кемпінг забезпечив мені найбільш яскраві враження за всю подорож.
Сам кемпінг розташований у міській зоні, відносно недалеко від центру Праги. Паркування для власне кемперів, галявина з травою для наметів, санітарний блок – все як звичайно. Територія межує з якимось бюджетним хостелом. Судячи з його зовнішнього виду – я б навіть сказав що дуже, надзвичайно бюджетним. Табір відокремлений від хостела парканом з рабиці. За парканом було чути російську мову. Власне, це був такий прозорий натяк, знак долі, навіть погана красна сирена на те, що треба звідти хутко їхати якомога далі. Але з контексту розмов зрозумів, що там живуть біженці з Сходу, і вирішив, що одну ніч поруч з цим я вже якось переживу. Співвітчизники ж. Я і сам, знаєте, у певному сенсі російськомовний.
Проблема була в тому, що саме в цю ніч якісь говнюки зробили спробу вкрасти вел саме через цей паркан. Це не вдалося – бо вел був прикутий до сталевого стовпа за допомогою замка Kryptolok. Але говнюки були вперті, тому по-перше, зняли з сумок мої жовто-блакитні стрічки, а по-друге, зробили спробу зняти насос. Зняти його нормально в них також не виходило, тому злодії просто зламали його пластикове кріплення до рами. По тому вже почали відчіплювати сумки з вела – але тут я вже прокинувся, виповз з намету і влаштував геволт. Говнюки збігли, забравши з собою тільки мої патріотичні стрічки.
Ось воно як буває, якщо за парканом говорять по-рускі, а ти втратив пильність. Або щось спиздять, або зламають, і доведеться зранку ганятись за якимись підорами по всій галявині. Все, як у житті.
Вранці я поспілкувався на цю тему з адміністратором кемпінгу і хостелу – але, звісно, всі робили круглі великі очі і розводили руками. Хоча я, чесно кажучи, погано розумію, чому якісь люди заходять вночі на територію хостела, яка має бути замкнена, і зразу прямують до паркану, за яким точно є спорядження туристів, при тому що з вулиці це все не видно. Просто надзвичайний, дивовижний збіг обставин. Теоретично, можна було б звернутись до поліції – але навряд чи я б щось добився, а гаяти час на гостинну Прагу вже не хотілося.
Коротше кажучи, якщо будете в Празі – не зупиняйтесь у Prague Central Kemp, воно того не варте.
День 1: Praha – Roudnice nad Labem, 91 km
Напередодні я уявляв собі, що ранок у Празі буде добрим, сповненим обіцянок гарного дня та чудової подорожі. Але, звісно, після такої бурхливої ночі і ранкових розмов мені більш за все хотілось якнайшвидше згорнути табір та хутко поїхати у пампаси Влтави, подалі від людей. Тож після сніданку – кухні у Prague Central Kemp нема, але в мене був пальник та пакети MRE Summit to Eat – я запаковав речі, одягнув велоформу і поїхав.
Було холодно.
Дуже холодно.
Певний час я сподівався, що ось-ось я розкатаюсь, розігріюсь, і все стане добре. Бо в мене ж нормальна зимова форма. Не якийсь там Абібас – а сучасний одяг торгівельної марки Force!.. Від плюс 5!.. А за прогнозом має бути десь біля 10!.. А я вже кручу як навіжений, аж захекався, і вже ось-ось, прямо зараз, стане мені тепло!..
Але це “зараз” щось ніяк не наступало – навіть після того, як я додав до зимової форми спочатку ще одну додаткову велокуртку, а потім ще зверху фліску. А все тому, що торгова марка Force, звісно, краще за Абібас, але, як виявилось, не набагато, бо продувається наскрізь. А продувати було чому – коли я планував маршрут, то звертав увагу лише на прогноз по опадах і температуру, але не на вітер. А вітер був дуже сильний, холодний та, звичайно ж, суворо зустрічний.
Через сильний вітер було враження, що весь час я намагаюсь їхати у гору. Ну і остаточно мене вибив підйом біля Кленіц, десь кілометрів 30 від старту – де ДІЙСНО треба було заїхати на холм з начебто невеликим набором висоти (десь метрів 70), але з ухилом 14%. Господи, я такі горби зазвичай просто об’їзжаю стороною. Навіть на L`Etape підйоми були не такі круті. А тут сумки, вантаж, натхненний ранковими пригодами з злодіями я і зустрічний вітер, як з аеродинамічної труби.
Коротше кажучи, після цього пагорба в мене з’явилось дивне відчуття, що на вело я вже якось трохи накатався, і морально готовий повернутися потягом додому, щоб залишок відпустки провести у ліжку – з котом з одного боку та серіалами з іншого. І це відчуття з кожним кілометром проти крижаного вітру ставало все більш потужним.
Але я – дорослий, сильний, самодостатній чоловік з міцним характером, який твердо заклався проїхати у цей день 110 км. Тому мені знадобилось лише ще приблизно година для того, шо б нарешті здатись, вирішити припинити це божевілля і почати шукати кемпінг для відпочинку. Ну і ще десь години дві я його, власне, шукав.
Кінець кінцем, десь на 90 км від старту, я доїхав до циклокемпу Pod Lipou, напроти міста Roudnice nad Labem. Сил вистачило розрахуватись за ночівлю (тільки готівка), розбити намет, прийняти душ, закинутись ще одним пакетом MRE (у кемпу є нормальна кухня з електроплитками і чайниками, тож можна обійтись без пальника), залізти у спальник і, не чекаючи ночі, відключитись.
Все було б чудово, якби саме ця ніч не була б святковою. А Велканоц на берегах Лаби, особливо біля Roudnice nad Labem – це щось особливе. Я це збагнув зразу, як прокинувся десь о третій ранку від відчайдушного і безжального чеського репу. Виявилось, що поруч з галявиною кемпу місцева молодь святкувала на березі Лаби воскресіння Йежички. Принесли бумбокс, пиво, влаштували вогнище з шпекачками, підспівували улюбленому виконавцю. По-чеські я взагалі важко розумію, особливо о третій ранку – але фак-перефак-мазафак у приспіві точно був. Чеський реп він такий, як есперанто – все зрозуміло без перекладу.
Особисто я вважаю це досить милим і практичним, бо таким чином, власне, молодьож може святкувати не тільки воскрешення Господа нашого, а взагалі що завгодно – від перемоги місцевої футбольної команди до довгоочікуваного першого сексу. Або кінця світу – в залежності від того, що настане раніше. Навіть саундтрек можна не міняти. Хоча, звісно, такі запальні треки – це трохи не те, що очікуєш почути вночі, намагаючись відіспатись у наметі після важкого дня.
З іншого боку – і насос з велосипеда не намагались поцупити. Ось що значить європейська культура!
Хоча, можливо, все простіше і мої речі залишились на місці тільки через те, що через паркан ніхто не говорив російською.
День 2: Roudnice nad Labem – Decin, 70 km
Перше, на що я звернув увагу, коли виглянув вранці з намету – це паморозь на велоботинках. Це якось зразу нагадало мені про вчорашні страждання, і про необхідність якось привести мої величні плани до синоптичних реалій.
Було зрозуміло, що за один день залишок дороги до Дрездена – десь 140 км – з таким противітром, температурою повітря і поточним рівнем фізичної підготовки я точно не подолаю. Але і повертатись додому потягом до кота було якось соромно. Варто було спробувати доїхати до Дрездену. Тож я знайшов на мапі як раз посеред запланованого маршруту кемпінг Decin і зробив бронювання на вечір.
Власне, це мало б бути ще одним натяком долі на те, що я роблю щось не те. Бронювання у кемпах місця під намет, тим більш коли з вас потребують зразу передоплату картою – це надзвичайно рідкісна справа. Але Decin був розташований ідеально посеред запланованого маршруту до кінцевого пункту, а я був занадто втомлений від вчорашньої дороги і, особливо, святкового репу вночі, щоб замислитись над цим. Забронював та й добре. Отримав на пошту підтвердження і пін-код від брами. Зібрався та поїхав.
Цього дня їхати було легше. По-перше, я вже не чекав моменту, коли “розігріюсь”, і зразу натягнув на себе всі куртки. По-друге, зранку яскраво сяяло сонце – бо напередодні воно дійсно було “плямами”, і майже весь день я крутив педалі під важкими сірими хмарами. Ну і головне – я вже знав, що можу дозволити собі сьогодні проїхати менше.
До того ж, я планував зробити вдень велику перерву на каву в Usti nad Labem, щоб побачитись з старовинними друзями, які евакуювались з України і опинились у Чехії. Взагалі можливість заїхати в Usti поспілкуватись наживо вперше за багато років з Oleksandra Bazyniuk була однією з головних переваг маршруту саме по Богемії.
Треба було початися війні, що б була змога побачити давніх друзів, і знову писати людям, з якими не спілкувався багато років: “Як ти?.. З тобою все гаразд?”. Що за гадські часи…
Місцевість після Roudnice nad Labem виглядає більш мальовничою. Не хочу сказати нічого поганого про велодоріжку вздовж Влтави – але саме після впадіння Влтави у Лабу рівнини та пагорби поступаються мальовничім горам, між яких і тече ріка. Сонце, скалисті верхи, мальовнича ріка, маленькі гарні містечка, іноді яхти і міста для відпочинку – що може бути краще?..
Як би там не було – ввечері я доїхав до Дечіна і швидко знайшов кемпінг. І зразу зрозумів, чому там треба було бронювати і сплачувати місце заздалегідь. Хоча будка рецепції фізично була присутня – але жодної людини там не було. Як і не було взагалі жодної людини з персоналу на території кемпінгу. Тож якщо резервація завчасно сплачена, то можна попасти на територію за допомогою пін-кода з емейлу, знайти собі місце під намет на галявині, користуватись санітарним блоком, і взагалі почувати себе як вдома – звісно, суворо у рамках замовлених послуг та на час зарезервованого перебування. Все автоматизовано.
Але, чесно кажучи, така надмірна автоматизація не завжди стає у нагоді. Наприклад, крім пін-коду, можна б було відправляти і пароль від WiFi – бо мережа захищена, а рецепція, на якій можна було б отримати пароль для неї, зачинена. Або забезпечити підключення до електромережі – яке я сплатив, але так і не зміг скористатись.
А автоматизація душових – це окреме зло. Я взагалі не розумію, яка хвора людина вигадала систему, де душ вмикається автоматично, коли стаєш під датчик – але при тому працює лише 30 секунд? При тому, що ці 30 секунд вода йде холодна і не встигає нагрітись. Тобто, спочатку ти стаєш під душ, потім вистрибуєш з нього, бо вода крижана, потім знову становишся, бо без цього він не ввімкнеться і холодна вода не стече, і повторюєш цей номер раз за разом, доки тобі все це не набридне і ти такий кажеш – а, власне, нахіба, я ж можу і в Ельбі чудово покупатись, або просто так лягти спати, бо ну його нафіг, цю гігієну, понавидумували оце ось все, я вже якось до дому потерплю!..
Кіберпанк, на який ми заслужили.
День 3: Decin – Dresden, 69 km
Зранку я ще раз обдумав плани на подорож. Мушу чесно визнати, що варіант сісти прямо у Дечині на місцеву електричку, доїхати до Праги, пересісти там на потяг до Братислави і вже ввечері обіймати щасливого кота також був на порядку денному, і виглядав надзвичайно привабливо.
Але, як я вже неодноразово згадував, я сильний, самодостатній чоловік з міцним характером, тому я вирішив все ж таки доїхати останні кляті 70 км до Дрездену і сісти на потяг вже там ввечері. З графіку я вже все одно вибився, і вільного дня на прогулянки з фотоапаратом вже не було. Нічний потяг – не кращий варіант, бо взагалі-то я терпіти не можу їхати вночі. Але все ніч у потязі все одно виглядала привабливіше, ніж ще одна ніч у наметі – особливо, якщо там у кемпінгу буде ще якийсь кіберпанк з автоматизацією.
Тож зібрався та поїхав.
Це мав бути чудовий день. Частина Elberadweg перед Дрезденом – це одна з найкращих велодоріжок, які я коли небудь бачив. Чудові краєвиди. Мальовничі міста. Блискуча ріка, по який пропливають колесні пароплави з туристами. Люди, які прогулюються пішки, або їдуть на вело – але завжди усміхнені і у гарному настрою. Ідеальний асфальт – дай Боже нам коли-небудь такі автобани на Батьківщині. Гостинні буфети, дороговкази. Зручні лавки для відпочинку кожні кількасот метрів.
І не просто так – а з інформаційними стендами, на яких обов’язково є мапа і корисна наукова інформація. На кшталт того що ось оцьо отут Ельба має таку глибину, таку ширину, населена рибою та птахами, і що особливо цікаво – багато років тому представники товариства любителів природи знайшли тут рідкісну за розмірами жабу, яка під час дослідів внятно проізнесла: “А ви говоріте по-рускі? Нет? Русофоби чтолє?”, після чого була негайно препарована, покладена у банку з формаліном та доправлена до місцевого музею потвор та рідкостей, де її можна побачити і зараз, вхід 5 євро з людини, сплата тільки готівкою, групові відвідини за попередньою домовленістю.
Але, здається, втома від попередніх днів наздогнала мене, бо їхав я вже без особливого задоволення. Саме тому один з найкращих моментів подорожі мабуть в мене був, не тоді коли я милувався хмарками над Ельбою, а коли зробив перерву в буфеті на пиво десь вже біля Дрездену. Bratwurst und bier, а головне, можливість трохи посидіти під яскравим сонцем у захищеному від сильного зустрічного вітру місці – оце дійсно щастя. Цінить таке, якщо воно в вас є.
Але, кінець кінцем, я таки доїхав до Дрездена. Круг пошани по Старому Місту – і ось він, головний вокзал.
Залізничне afterparty
Власне, цей нарис мав бути завершеним на тому, як я ступив до будівлі Dresden HauptBahnhof, а далі швидко, з комфортом, але нецікаво опинився вдома.
Но ніт.
Почалось з того, що я трохи не встиг на потяг до Праги, де була пересадка до Братислави і була нагода попасти додому десь опівночі. Теоретично, можна було б менше насолоджуватись пивом та братвурстами на березі Ельби, їхати швидше і встигнути вчасно. Але я вирішив, як у відомій цитаті, не намагатись наздогнати жінку або потяг Дойчебану – бо все одно не вийде, а на їх місце прийдуть інші. Тож спочатку в мене з’явився лаг у декілька годин до наступного потяга.
Потім виявилось, що власне кас у Дойчебану нема – квитки купуються у сучасних зручних автоматичних кіосках. Але, як і в аплікації Дойчебану, там можна купити тільки квиток на пасажиро-людину, але не на вел – принаймні, на рейси до Праги. Мабуть, у майбутньому Дойчебана з велами вже ніхто не їздить. Тому для резервації слота треба йти ногами до Deutschebahn Reisezentren, куди вхід з велом… все вірно, заборонений, і моя поява з байком привела до невеличкої бурної дискусії.
Ну і як фінал апофеоз, квиток мені дістався на один рейс, а для вела – на інший, що і виявив уважний контролер вже у потязі, і що мені коштувало ще трохи грошей та нервів.
Але самий моцний момент настав вже у Празі, де під час спроби купити квиток на потяг до Братислави ввічлива співробітниця Чеських Драг повідомила мені, що хоча я дійсно встигаю на наступний потяг, але саме на нього резервувати слот для вела не можна, хоча фізично у вагоні вони є. Тому що потяг нічний, ось чому.
Як стало ся, що на цей потяг можна придбати квиток на вел вдень, і на такий самий не можна вночі – для мене досі загадка. Мабуть, Чеські Драги щось знають про вели, чого не знаю я – наприклад, що опівночі байки перекидаються у вампірів та починають кусати пасажирів, або їм просто лячно подорожувати вночі, в них настає психологічна травма і потім лікування не покривається гарантією виробника.
Але, як би там не було, я зміг взяти квиток лише на ранковий потяг і, таким чином, провів ніч, розглядаючи макет головного вокзалу Праги у приміщенні власне головного вокзалу Праги. Макет зроблено з Лего, між іншим. Маю підозру, що таким самим пасажиром, який не міг поїхати вчасно і якому не було чим зайнятись до свого потяга.
Коротше кажучи, якби я знав, наскільки цікава буде зворотна залізнична подорож – мабуть, залишився б у Дрездені ще на ніч і спав би у наметі десь у парку.
Мораліте
Маршрут
Я читав багато схвальних відгуків про Elberadweg і мушу визнати, що це дійсно чудова веломагістраль – мабуть, одна з найкращих та найкрасивіших, де я катався до цього. Не можу судити, як там воно за Дрезденом – буде нагода, перевірю. Але у будь якому разі, якщо ви плануєте там подорож – сміливо рушайте, не пожалкуєте.
Логістика
Це для мене перший досвід подорожі з велом залізничними дорогами Європи на відносно великі відстані. Це точно дешевше і зручніше, ніж літаком або Flixbus. Але, звичайно, є нюанси, які я упустив:
- якщо подорож через декілька країн (наприклад, Німеччина-Чехія-Словаччина), то квиток на себе, звісно ж, можна взяти зразу від початку до кінця. Але зробити таку ж “наскрізну” резервацію для вела на жаль, неможливо. Треба бронювати на кожному етапі окремо. Більш того, не завжди є можливість зробити це на сайті або в аплікації – можливо, буде треба спілкуватись “наживо” у сервісних центрах.
- бронювати такі квитки краще ДО подорожі. Теоретично, є можливість зразу купити квиток у контролера прямо у вагоні – наприклад, у Словаччині або Чехії така можливість точно є. Але може бути ситуація, коли вільних слотів ДІЙСНО нема – наприклад, на вихідні, свята чи щось таке, коли багато людей їдуть у тури. Європа у цьому сенсі дуже активна. Ретельно спланувати подорож і виявити, що ви просто не можете поїхати потрібним потягом, тому що там всього 8 слотів і вони вже заняті – цілком реально.
- ну і звісно, треба ретельно перевіряти, чи дійсно є взагалі можливість подорожувати з велом у конкретному потязі, що б не зависнути, як я, на ніч у Празі.
Спорядження
Замок Kryptonite KRYPTOLOK Folding – моя найбільш вдала інвестиція в обладнання за весь час. Незважаючи на кінську ціну і вагу трохи більше за кіло – воно того варте.
Раніше я вже жалівся, що навігація у Garmin 130 реалізована трохи дивно. Після тієї подорожі я замовив собі Garmin 830 – дійсно, навігація стала набагато зручнішою. Але в мене від цього девайса досить багато вражень – не завжди добрих – тож мабуть я спробую знайти час і зробити більш детальний огляд.
Те ж саме стосується апгрейду Topeak Bikepacking Series – деякі проблеми з розміщенням сумок та обладнання я вирішив, але загалом це велика тема, яка потребує окремого огляду. Stay tuned.
Планування
Вкотре даю собі клятву ніколи не планувати пробіг в день більш ніж 75 км.
Звісно, це суто індивідуально. Я знаю людей, які можуть проїхати 150-180 за добу, потім лупити життєрадісні селфі в Instagram, а наступного дня проїхати ще стільки ж. Але, здається, я не з таких. Якщо метою є просто покататись, роздивляючись довкола, з паузами на фото та буфети, і ще встигнути трохи прогулятись по місту, де ви плануєте зупинку – то краще не гнатись за кілометрами.
Залишити свій безцінний коментар