День 1й – Skalité-Varín, 55 км
День 2й – Varín-Piešťany, 151 км
День 3й – Piešťany-Komarno, 121 км
Intro
Ті читачі, які пильно слідкували за моїми розповідями (тобто, насправді, майже ніхто), могли скласти собі хибне враження, нібито я майже весь час проводжу у велоподорожах десь у Баваріях, Богеміях або Саксоніях, насолоджуючись братвурстами та вайсбіром, а у перервах складаю мемуари, надихаючись рейнським ріслінгом.
Звичайно ж, так воно насправді і є.
Але іноді я дозволяю собі – суто задля різноманіття – подорожувати коло рідного села, чи ще десь по Словаччині. Аби не дуже далеко від дому. І щоб наочно довести це, маю розповісти про черговий особистий подвиг – спробу перетнути Словаччину від кордону до кордону.
Загалом, проїхати щось наскрізь або навколо чогось – це суто байкерське топографічне збочення. Відомо, шо нормальні люди завжди використовують велосипеди суто за призначенням, а не для дурної звитяги. Наприклад – зганяти за хлібчиком в гастроном, чи то на роботу, на пляж, або на дачу за мішком картоплі. А якщо вже прямо кортить відчути себе спортсменом – то можна зняти вантажну платформу для картоплі з багажника, натягнути собі на пузо щось неймовірно строкате та яскраве з написом “SUPER EXTRIM” і доїхати до найближчого буфету в декількох кілометрах від дома, де до кінця дня і намагатись відновити дихання, споживаючи пиво та смажені клобаски з картопляними гранолками у компанії таких самих спортсменів.
Мабуть, жага спочатку знайти якийсь топографічний об’єкт, а потім зробити велоподорож навколо чи наскрізь – є наслідком відхилення розвитку якоїсь особливої нервової залози у мозку. Можливо, навіть, у нижньому мозку, який зазнає численних травм через постійне навантаження від велосипедного сідла.
Але то таке.
Отже, концепція полягала у тому, що б стартувати з північного кордону Словаччини і Польщі біля Скаліте і фінішувати біля південного кордону з Угорщиною, у Комарно, на березі Дунаю. Словаччина – країна відносно невелика, там трохи менше 350 км заввишки, тож складностей я не передбачав.
Кіт активно сприяв процесу планування і приймав участь у обговорюванні маршруту. Це зрозуміло – від цього залежало, скільки часу мене не буде вдома і, отже, скільки часу я не буду чухати йому пузо.
Обговорювання проходило десь так:
– Прибери хвоста з клавіатури. Отже, спочатку потягом з Братислави до Жіліни…
– Чому до Жіліни?
– Бо там пересадка на наступний потяг до Скаліте. Так ось…
– Ти ж був у Жіліні минулої подорожі.
– Так, був – але тоді я стартував з Жіліни до Ліптова, а тут просто пересадка, це трохи інше. Отже…
– Інше. У Жіліні.
– Саме так, і ось там наступним потягом…
– Я ВСЕ ЗРОЗУМІВ!!! В ТЕБЕ В ЖІЛІНІ Є ІНШИЙ КІТ!!!
– Що?!.
– …і ти їдеш до нього, годувати цього волоцюгу моїм паштетом!.. О, я все зрозумів! Я здогадався ще тоді, коли ти поцупив всі мої консерви з полиці!
– Я не поцупив, я переклав до іншої полиці, бо там де раніше вже стільки банок не поміщається!
– Ти натякаєш, що я забагато їм?!. Може, ще скажеш що я товстий?!. Ну давай, давай, скажи це мені в очі!
– Ні, ні, що ти, Боже борони, звісно ж ні. Просто полиця маленька. Невдала полиця, не розрахована на стільки банок. Пробач. Ти не товстий, ти просто трохи… Бодіпозитивний. І ще для твого корму потрібна окрема велика полиця. А так все гаразд.
– Добре, гарно відповідаєш, чьотко, молодець… Так ось! Я знаю все! Недарма моя мама казала мені…
– Яка ще мама, тебе взагалі на вулиці знайшли!
– …не смій знецінювати мої дитячі переживання! Так, на чому я зупинився?.. А, згадав. Моя мама, яку я дійсно не пам’ятаю, казала мені…
…і так далі, і так далі, і так далі, доки не буде відкрита чергова банка з паштетом і пузо не прочухане як слід.
Так завжди. Або відносини і пузо, або добре спланований маршрут.
День 1й – Skalité-Varín, 55 км
Щоб стартувати з Скаліте – треба спочатку дістатись до Скаліте. Тож ранок почався з потягу. Так, на Жіліну.
Взагалі-то, я люблю подорожувати потягами. Люблю робити це інкогніто, не привертаючи зайвої уваги прихильників, фанів та поціновувачів моєї творчості. Іноді, звісно, буває так, що у вагоні разом подорожують якісь привабливі туристки, і тоді здається, що інкогніто трохи заважає. Хтось з них міг би мене і впізнати:
– О Боже, це ж ВІН!.. Робить вигляд, що читає свій квиток! Зараз я візьму у нього автограф!
– Ні, я перша звернула на нього увагу! Спочатку я зроблю з ним селфі, а потім вже ти з своїм дурним автографом!
– Всі назад! Я хочу від нього дітей прямо зараз!.. Відчепиться від нього, курви!..
Але, зважаючи на інкогніто, єдиною людиною, яка звернула на мене увагу – була контролерка, яка втратила цікавість до моєї особи зразу після перевірки квитків. Отже, до Скаліте я добрався без зайвої слави та галасу. Покинув вагон, повернувся обличчям у напрямку до кордону з Польщею, послав туди промені добра та подяки – як належіть, від серця до сонця – і поїхав собі запланованим маршрутом.
Перша частина цього маршруту – Kysucka cyklomagistrala. Мушу визнати, що вона справляє враження. Чудові краєвиди, добре обладнана інфраструктура. Був приємно здивований.
На жаль, вона відносно коротка. Врешті врешт, я почав підйом на Sedlo Lutiska – висота 676 m – по автомобільному шляху. Машин було небагато, водії ввічливі, підйом не крутіше за 10 градусів – але я ненавиджу затяжні підйоми, та й не затяжні також. Тож поки крутив під спекотним сонцем, неймовірно жалкував, що не послухався кота і не залишився вдома.
На вершині сідла є місце для перепочинку, звідки відкривається чудовий краєвид на Малу Фатру. Але я був настільки зморений і спітнілий, що форму можна було з себе зняти і просто викручувати, як ганчірку. Єдине, що втішало – що до кінця маршруту, до самого Комарно, перевалів вже не передбачалось, і я вже плекав надію як легко я буду котити на південь по добрим велодоріжкам.
Неодноразово я згадував потім цю мить наївності!
Як би там не було, після спуску з седла за селищем Belá можна з’їхати з автошляху на велодоріжку вздовж річки Varinka. Це нова, тільки відбудована на кошти Євросоюзу цикломагістраль. Її можна було б навіть назвати ідеальною – чудова долина, чиста швидка річка, схили гір з лісами, поля з яскравими квітами, рівненький асфальт, мостики через невеликі потоки…
Але, до речі, про мостики. Судячи з усього, гроші раптом скінчились – гроші взагалі чомусь завжди скінчаються раптово – і на всі мостики їх не вистачило. Тобто, кожні декілька сот метрів доріжка закінчується на одному березі потока, продовжується на іншому, а між ними – тільки перила. Або взагалі нічого. Ну, звичайно, потік можна перейти вбрід. Або ні – у такому випадку, треба знов повертатись на автошлях і шукати об’їзд. Після 3 або 4 об’їздів це почало дещо роздратовувати.
Тож у autocamping Varin я доїхав трохи не в гуморі.
Поставити намет коштує 7.5 Євро разом з туристичним податком. Мушу сказати, що зважаючи на рівень кемпінгу, це неймовірно, фантастично дорого. З інфраструктури там є галявина з травою – що, звісно, є потужною заявкою на перемогу, але здається, що на цьому і все. Буфету або решторації нема – бо вони, цитую менеджера, “працюють тільки у високий сезон”. Це логічно, бо відповідальні туристи бажають їсти та пити тільки у високий сезон – а весь інший час можуть собі водички на мівіну з бачка унітаза набрати. Санвузли, до речі, здається також прибирали останній раз у минулий високий сезон.
Кухонька є – я знайшов її з третьої спроби десь за баками для сміття. Але вона виявилась настільки спартанською, настільки маленькою і настільки брудною, що ризикнув там тільки набрати воду. Замість кухні як альтернатива для володарів власних пальників є велика альтанка – але там, як виявилось, працює наливайка для місцевих поселян. Я маю на увазі – буквально, з живою музикою з радіо та барменом в особі якогось вуйка, яких приймав гроші. В асортименті – боровичка в одноразових пластикових стаканчиках, розчинна кава і інша боровичка. Це знову ж таки логічно, бо не у високий сезон теж треба якось заробляти на нелегке життя.
Кінець кінцем, я вирішив скористатись власним пальником просто біля намету, щоб бути подалі від цього свята.
Досі жалкую за цими 7.5 Євро. Так само міг стати просто десь на узбіччі. Можливо, комфорту було б більше – і у будь якому разі, місцевої п’яні менше.
День 2й – Varín-Piešťany, 151 км
Зранку хутко звернув табір, закинувся MRE – алконавти вже пішли, і альтанка була вільна – та й стартував до Пештян. План був їхати Важською цикломагістралею, від Жіліни через Тренчін. 150 км – це, звісно, не за хлібчиком з’їздити. Але по цикломагістралі, без зустрічного вітру і без набору висоти – які взагалі можуть бути проблеми?..
Проблеми почались насправді зразу після старту.
Теоретично, Важсьска цикломагістраль починається майже зразу за Варіном. А практично, там зараз ремонт моста, тому все перекрито наглухо парканом. Попереджуючих знаків або, Боже борони, схем об’їзду ясна річ, нема – бо наскільки я розумію, всі працівники були зайняті дегустуванням боровички в автокемпі Варін і не відволікались на такі дрібниці, як знаки. Тож я просто вперся в паркан і почав гуглити, як власне попасти до Жіліни.
Кінець кінцем, я знайшов шлях по іншому берегу Вага – навіть доволі мальовничий. Милувався краєвидами, робив фото. Котився собі по цикломагістралі і насолоджувався. До самого Будатиньского граду, де цикломагістраль без жодного попередження скінчилась і вивела на звичайний автошлях.
Наступні 20 км я їхав поруч з автівками, насолоджуючись вихлопами і майстерністю водіїв, які примудрялись робити обгони максимально близько, але не пошкоджуючи при цьому фарбу свого авто об якогось велосипедиста. Декілька разів я зупинявся у “кишенях”, щоб ще раз переконатись у тому що цей шлях з досить жвавим, як на вихідний, трафіком вантажівок, ДІЙСНО одночасно є Важською цикломагістраллю.
Нарешті, мені це набридло, і я вирішив звернути на якусь паралельну стежку, яка хоча не співпадала з цикломагістраллю, але була помічена як велодоріжка. І це дійсно додало бажане різноманіття у вигляді калюж, ям, каміння, бур’янів та всього іншого, що робить словацькі велодоріжки такими привабливими для сильних духом і чистим серцем велосипедистів.
На жаль я, напевно, не з таких – тому кілометрів за 10 здався і знову виїхав на автошлях. Час від часу від нього відходив фрагмент велодоріжки – іноді навіть непоганої – але за кілометр або два все одно повертався назад до автошляху. Я не проти автошляхів і навіть бур’янів – але по-перше, розраховував на цю кляту цикломагістраль, а по-друге – хотів якоїсь визначеності, а не безперервного стрибання між автошляхами, грунтами з калюжами та короткими фрагментами веломагістралі.
Кінець кінцем, десь за 90 км, вже після Nemšová, з’явилось щось схоже на справжню Важську цикломагістраль – тобто окремий шлях для вело, де не треба долати болото або ухилятись від авто. Я навіть на власні очі бачив декілька місць для відпочинку і один – до речі, непоганий – буфет. Я так розчулився, що залишок траси просто механічно крутив педалі, чекаючи доки фініш сам до мене під’їде.
Так і доїхав до кемпінгу Pullman за Пештянами.
Зупинитись у Pullman коштує вдвічі дорожче, ніж в автокемпу Варін. І воно того варте. Значно чистіше, зручніше, і головне – працююча решторація. Мало що так надихає після 150 км на вело, як видовище кухні, на який персонал безперервно, як на конвейері, смажить м’ясо на грилі і розливає пиво. Легко можна збагнути, що у власників кемпу “високий сезон” починається відразу, як вони згадують про необхідність заробити гроші – тобто кожного дня, зразу як спрацював будильник, зранку до вечора і без вихідних, та о будь якій порі року. Як наслідок – вільних місць практично нема ні на галявині кемпу, ні за столиками ресторану.
Переконаний, що навіть взимку, коли нормальні люди сидять або вдома, або в туристичних хатах по всяким Татрам, власники кемпу відправляють офіціанток на Великий Важський Вело Шлях для вільного полювання. Ті повертаються до решторану з захопленими у полон перехожими, які благають їх відпустити, бо вони просто повертались з роботи додому і навіть не мають вело. Тоді офіціантки показують на декоративний вел перед дверями і кажуть:
– А ось тепер ти велосипедист!.. Тож ти замовляєш блюдо дня – курку-гриль з смаженою картоплею та огірками? Або блюдо дня і ще додатково порцію з собою? Повторювати не буду! Рахую до трьох!..
Після чого перехожі заливаються сльозами, віддають всі наявні гроші і замовляють все меню – аби тільки вирватись звідси.
Так і зростає економіка Пештян.
До речі – порції великі, готують непогано, ціни помірні. Будете у Пештянах – раджу заїхати. Добровільно.
День 3й – Piešťany-Komarno, 121 км
Останній день планувався найлегшим. 120 км після 150 – це ж небагато? До того ж, я вже катався біля Комарно і знав, що принаймні біля міста цикломагістраль там дійсно є. Щоправда, зранку здійнявся легкий противітер, але… Що там того вітру?
Отже, згорнув табір, перевдягнувся у свіжу БІЛУ велоформу і з широкою посмішкою викотився за ворота гостинного Пульмана.
Ну, по-перше, досить швидко виявилось, що противітер, який у таборі здавався легким, насправді досить таки сильний.
А по-друге, виявилось що, звісно, може Важська цикломагістраль і є напроти кемпінгу Пульман і біля Комарно, а от між ними її знов нема.
Причому настільки нема, що недоречність білої велоформи стала просто кричущою. Особливо, коли ти стоїш у якихось паростях біля Вагу. По мапі – тут цикломагістраль. У реальності – з одного боку ріка, з другого – глухий ліс, а між ними – калюжа від краю до краю, бо там гасали якісь жипери на позашляховиках, і вода у колії в півметра глибиною просто не висихає. Там вже розвилась якась цивілізація пуголовок, і в них є власні збройні сили, які стануть на смертельний двобій, якщо ти спробуєш перейти калюжу, тримаючи вело у руках. І ти такий стоїш по коліна в багні і думаєш – а, власне, котик мав рацію, треба було сидіти дома і чухати йому пузо.
Щось схоже на велодоріжку знову з’явилось вже після Sereď, коли їхав поруч з Vodní nádrž Kráľová. Але я б не сказав, що це якась заслуга велоспільноти – бо це велика водойма і, як належить, обабіч збудовані дамби, вкриті плитами та асфальтом. Машинам там проїзд заборонено – але можна поставити знак “цикломагістраль” і насолоджуватись премією за розбудову велоінфраструктури.
І до того ж – там дійсно відкрите місце, і противітер став серйозною проблемою. Стало реально важко їхати – було таке враження, що постійно крутиш на підйом.
Але після Šaľa цивілізовані шляхи зникли остаточно. Я виїхав на дамбу біля Вагу і пильно озирався, порівнюючи мапу з реальністю. По мапі тут була цикломагістраль. У реальності – з одного боку бур’ян по пояс і вид на поля з кукурудзою. З іншого – бур’ян по пояс і вид на Ваг. Попереду – бур’ян по коліна і знак “Важськая цикломагістраль. До Комарно – 60 км”.
Обнадійливо.
Я чесно спробував проїхати бур’яном по коліна – мене вистачило на декілька сот метрів. Після цього стало зрозуміло, що 60 км я так не подолаю, і що настав час важких рішень. Отже, я повернув назад і виїхав на звичайний автошлях, яким і їхав далі у потоку з каміонами, тракторами і селянськими Октавіями наступні 40 км, аж до Kolarovo, змагаючись з сильним противітром і бажанням визвати таксі і повернутись додому.
Після Kolarovo я знов зробив спробу повернутись на дамбу. Бур’ян там був лише по щиколотку – а це вже навіювало обережний оптимізм. Потім почався більш-менш розбитий грунт, за декілька кілометрів – асфальт, і ще за декілька кілометрів це стало дійсно нагадувати цикломагістраль, а не технічний заїзд для службового транспорту МНС.
Я б радів цьому значно більше, якби не був настільки зморений. Була страшна спека, вода давно скінчилась, і я просто втомився. Можна боротись з противітром. Можна долати бездоріжжя. Можна терпіти спеку. Але коли це все в одному флаконі – це якось занадто.
Врешті врешт, дістався до Комарно. Зразу поїхав на вокзал – від втоми відмовився від ідеї стати на березі Дунаю і обісцяти фарватер у напрямку кордону з Угорщиною на знак презирства до політики сусідів.
Але і на вокзалі мене спіткала чергова невдача. Потяг на Братиславу там був і вже чекав, а ось води не було. І жодного магазину поруч. Єдине, що можна було придбати – це кава-лате з веддінгового автомату за 0.7 Євро. Так, з кавою, я і сів у потяг.
Кондуктор, здається, не був цьому дуже радий, і я його розумію. Чистий, охайний вагон, WiFi, електронні табло, ось оце все – і тут ввалюється якийсь бомж з велосипедом в одній руці і кавою у паперовому стаканчику в іншій. Ноги вкрити товстим шаром бруду (дякую вам, калюжі в лісі за Глоговцем!), форма не біла, а якась сіра (дякую вам, автошляхи від Шалі до Колярово!), морда якась червона і блищить (дякую, бюджетний спрей від сонячних обпіків з Декатлону, зроблений на основі чистого вазелину!), кава у картонному стаканчику. На обличчі кондуктора, здається, був жах від самої думки, що я можу, Боже борони, сісти на якесь місце у цьому вагоні і спертись о спинку. Це ж потім вже ніяка дезінфекція не візьме – треба буде спалити весь вагон.
Все ж таки, після хвилини вагання – перевірив квитки і пустив до раю.
Дві години до Братислави тягнулись, як вічність. Але врешті врешт, я вийшов на станції Bratislava-Vrakuňa. Озираючись на темному пероні, я не міг збагнути – а де дівчачий оркестр? Де чірлідерс? Де урочиста, але палка зустріч? Хто одягне на мене святковий вінок з квітів і буде нести мене на руках з велом додому?.. Аж тут згадав, що я подорожую інкогніто… Зітхнув, сів на вело і покрутив скрізь темряву додому, де мене чекав Кіт.
Moralite
Подорож залишила по собі змішанні почуття. З одного боку – я таки проїхав Словаччину з Півночі на Південь. Хто молодець? Я молодець!..
З іншого – якби я знав про відсутність так званої Важскьої цикломагістралі – я б взагалі туди б не поїхав. Краще б катався поближче додому, десь по Австрії або Чехії.
Хочу бути зрозумілим. Я за різноманіття і плюралізм во всіх його проявах – звісно, це не стосується роісі і москалів, які взагалі не мають права на існування – і велотуризм мене приваблює саме своїм різноманіттям. Тут є місце і довгим перегонам на асфальтованих шляхах, і трекам на лісових стежках під деревами, і по горним стежкам над чудовими долинами і глибокими прірвами, і по бездоріжжю… І так, по цикломагістралям також. І коли я обираю маршрут по цикломагістралі – я саме на це і розраховую.
Саме визначення “цикломагістраль” немов натякає, що це якась траса, по якій треба пересуватись переважно велом, і вона якось для цього пристосована – наприклад, має якесь покриття (асфальт або гравій). Я вже не кажу про шелтери для відпочинку, буфети або місця, де можна набрати води не з калюжі. Це не означає “шлях для автівок, і там десь на узбіччі, якщо будеш досить спритним, щоб ухилятись від них, можеш і собі спробувати”. І це не дамба або ще якась земляна споруда, по якій вочевидь останні роки ніхто не те що не їздить велом, а навіть піші не ходить, і вона давно поросла розкішним бур’яном. І це не стежка у лісі з калюжами глибиною по коліна. З таким самим успіхом можна просто ткнути пальцем у будь-яке місце навмання, наприклад у поле з кукурудзою, і сказати, що там тепер цикломагістраль. До речі – думаю, що їхати через поле кукурудзи було б навіть легше, ніж по дамбі за Шалєй – бо кукурудзу сіють не так рясно і вона не чіпляється за колеса.
Так, дійсно, на ДЕЯКИХ частинах свого маршруту я бачив щось схоже на цикломагістраль. На дуже деяких – навіть надзвичайно добре побудовану. Але всі ці частини разом, від Півночі до Півдня, складають дай Боже 100 км.
І головна проблема саме у тому, що ці частини НЕ разом. Взяти, наприклад, фрагмент між сілами Біле і Варин. Це реально чудова магістраль – ідеальний асфальт, чудові краєвиди, продумана траса. Але я не розумію взагалі сценарію її використання. Вона починається десь у бур’янах поруч з автошляхом і закінчується у других бур’янах поруч з другим автошляхом. А як потрібно по ній взагалі кататись? Приїхати до старту на власному авто, проїхати 7 км в одну сторону, потім повернутись назад до авто і поїхати додому, бо план на вихідні виконано? А якщо треба їхати далі, то як? Через портал у просторі-часу опинитись на наступній пристойній цикломагістралі за 10 км? А цей прикол з мостиками, які нібито є, але не всюди? Доїхав до потоку, заплакав і повернувся домів? А якщо треба постійно виїзджати на автошляхи – то у чому сенс взагалі магістралі через всю країну? Може, краще було не вгатити всі гроші світу в один пристойний фрагмент, а зробити її всю, але з гравію, як в Німеччині або Австрії? Ну і не забути поставити знаки, що там не можна кататись на тракторах та позашляховиках? Господи, та що я кажу про трактори – в Австрії поруч з домом навіть грунтовки у полях окремо для вело і окремо для коней, бо не дай Боже конячка пошкодить поверхню велодоріжки 3ї категорії, яка відповідає цикломагістралі загальнонаціонального значення у Словаччині, і хтось напише про це листа у редакцію газети Кронер Цайтунг!..
Коротше, якщо не рахувати всі ці існуючі більш-менш пристойні фрагменти загальною довжиною біля 100 км – цикломагістраль вздовж Вагу по всій течії, до Дунаю, взагалі не існує як фізичний об’єкт. Чесно кажучи, мене від цього бомбить, бо якщо я б хотів проїхати сотню або дві кілометрів по багну – я б вибрав значно більш мальовниче багно. І я зробив би це свідомо, тому що я хочу покататись по багну, ось чому!.. І у такому випадку я так само був би розчарований, якби замість довгоочікуваного багна, бездоріжжя та пустелі побачив би раптом асфальт і буфети.
Підсумую – якщо ви чекаєте від подорожі відчайдушних пригод, якщо вам подобається кожну мить задавати собі питання на кшалт: “що чекає мене наступної хвилини?”, або “де я взагалі знаходжусь?”, чи “коли все це нарешті скінчиться?”, якщо ваша стихія – імпровізація та екстрім, то Важська цикломагістраль – ваш вибір. До речі, є ще такого ж плану знаменита Штефанікова циклотраса – це так само у тому сенсі, що ніякої циклотраси там насправді нема, але там менше багна і більше каменюк.
Але якщо ви, як і я, нудна людина, яка чекає якоїсь передбачуваності від маршруту, більш-менш нормального покриття на дорозі, а може навіть буфетів з напоями, туалетами та вайфаєм – не плануйте подорожі словацькими цикломагістралями.
Залишити свій безцінний коментар