Ulm-Bratislava | 800 km

Як проїхати 800 км по EvroVelo за 10 днів, залишитись живим, здоровим та отримати від цього задоволення

Невеликий подорожній нарис з дісклеймером, передмовою, 10 главами, післямовою та світлинами

Зміст

Disclaimer
Передмова
Планування
День Zero: Bratislava – Ulm
День 1: Ulm – Donauwörth, 91 км
День 2: Donauwörth – Neustadt an der Donau, 98 км
День 3: Neustadt an der Donau – Straubing, 107 км
День 4: відпочинок
День 5: Straubing – Passau, 99 км
День 6: відпочинок
День 7: Passau – Linz, 110 км
День 8: Linz -Schönbühel an der Donau, 110 км
День 9: Schönbühel – Klosterneuburg, 100 км
День 10: Klosterneuburg – Bratislava, 93 км
Moralite

Disclaimer

Це великий текст. Не у сенсі його важливості для світової культури (хоча це також), а у тому розумінні, що тут багато слів. Лонгрід. Многабукв. І жодного посилання на запальне відео з ютубчику, тіктоку, чи ще чогось такого молодьожного. Тобто текст, текст, потім текст, фото і ще трохи текст.

Тому якщо у вас алергія на літери, чи дитяча психологічна травма, де фігурує абетка, молода приваблива викладачка літератури та суворий завуч з твердою указкою, або від читання в вас починається епілепсія, нудота та понос – проходьте далі.

Для всіх інших – я буду намагатися не захоплюватись занадто загальними, багатослівними, барвистими та беззмістовними текстами – хоча уникнути їх повністю не зможу.

Далі буде короткий огляд EuroVelo 6, власний досвід планування та подорожі, враження від кемпінгів та інфраструктури, огляд помилок, які краще не повторювати. Ну і зовсім трохи загального, багатослівного та беззмістовного тексту, куди ж без цього, пробачте.

Передмова

…але навіть ті, хто не злякався читання, можуть спитати – а чому, власне, простий нарис про відносно невелику подорож без травм, жертв, масових заворушень та пошкоджень майна має бути з дісклеймером, передмовами, та іншим? Що – не можна було просто закинути у Fb посилання на трек у Strava, та декілька фото з підписами – на кшталт “Ось тут було зашібісь” та “А ось тут воопще було зашібісь, прямо вогонь!..”? Це ж яка економія часу була б!..

Слушне питання.

Я розумію, що зараз все треба робити швидко, і сучасний контент має бути підготовлений як для людини з від’ємним IQ. Співачки виходять на сцену і, щоб не гаяти час, починають зразу з приспіву, і добре якщо на цьому і завершують свій виступ. Кіно вже можна не дивитись – достатньо просто переглянути трейлер на півтори хвилини, де будуть показані, власне, всі взагалі вдали епізоди стрічки, включно з титрами.

Але не так було у давні часи.

Взяти, наприклад, мого улюбленого Гомера. Ні, не Гомера Сімпсона, хоча він теж улюблений, а того, стародавнього Гомера – поета, що співав про палке кохання, велику зраду, і жахливу звитягу ахейців, які затято різали горлянки троянцям, та навзаєм.

Гомер не починав виступ з приспіву – і мав рацію. У ті часи за виступ можна було одержати не тільки схвалення, славу та добрий гонорар. Навпаки, за певних обставин можна було отримати добрячих люлєй. Наприклад, якщо до слухачів приєднувався Агамемнон у поганому настрої. Бо він навіть у доброму гуморі такий… Ну як би це пояснити… Ну такий… Трохи небезпечний. А як у поганому, та ще трохи вип’є – то все. Геноцид з генофондом чи ще якась різанина забезпечені.

Тож Гомер, налаштовуючи свою давньогрецьку бандуру та наспівуючи упівголоса, уважно досліджував аудиторію та робив попередній маркетинговий аналіз. Якщо аналіз був невтішний – він спокійно допивав своє пиво та казав сусіду: “Так, хлопче, замов мені ще кухоль світлого, та потримай місце – я зараз на декілька хвилин в туалет, а як повернусь, то й почнемо”. Потім неквапливо йшов до вбиральні, перебираючи струни і тихо щось наспівуючи собі під носа, а там хутко пролазив через віконце до вулиці і стрімко біг до лакедонян, бо ну його нафіг, нашо йому ті проблеми, воно йому треба?!.

Отже, традиція довгого вступу та детальної розповіді не від мене пійшла та не мною скінчиться. Тож зваживши на все це, мушу спитати себе – хто я супроти Гомера?..

…і якщо вже про те мова – хто ти, читач, супроти Агамемнона? Ото ж сіди та слухай, я починаю.

Планування

EuroVelo

Тим, кого забанили у Гуглі, коротко нагадаю, що EuroVelo – це мережа велотрас у Західній та Центральній Європі. Загалом їх 19. З них, “EuroVelo 6 – Atlantic–Black Sea” вважається одним з найбільш популярних та відносно легких маршрутів. Початок – у Нанті, Франція. Фініш – у Констанці, Румунія. Загальна довжина – 4,450 км. Значна частина траси йде берегом Дунаю.

З Нанта до Констанци – або навпаки

Головне тут пам’ятати, що EuroVelo – це не така от прямо цикломагістраль без перерви від початку до кінця. Це саме мережа вело шляхів, які здебільшого (але не завжди) з’єднані між собою, і можуть досить істотно відрізнятись за характером покриття. Це може бути добре обладнана, “швидка”, асфальтована суто велосипедна траса; а може бути гравійка різного ступеня комфорту, або навіть ґрунт просто між полями. Може бути і трек з значним набором висоти, крутими з’їздами та закритими поворотами. Крім того, зважаючи на те, що не всі частини EuroVelo переходять одну в одну “без перерви” – час від часу треба пересуватися загальними автошляхами.

Але, знову ж таки, загалом – це мережа добре обладнаних та безпечних цикломагістралей з гарно розвинутою інфраструктурою – дороговказники на шляхах, кафе, кемпінги, веломагазини, зупинки для відпочинку та таке інше. Водії ввічливі, велосипедисти доброзичливі, а люди поруч завжди готові прийти на допомогу.

Концепція

Так вийшло, що в мене було декілька сертифікатів на невикористані подорожі у FlixBus та можливість провести відпустку, як заманеться. Тож була змога вибрати місце, куди я хочу поїхати бусом, прихопивши з собою вел; а потім повернутись у рідне село ровером, використовуючи одну з магістралей EuroVelo – наприклад, 6, 9 або 13, які проходять відносно поруч з домом. Зважуючи на кількість днів, які я міг використати на подорож, та плануючи долати десь 100 км за день, я окреслив на мапі круг з центром вдома та з радіусом десь 600-800 км, та почав шукати перетинання з шляхами EuroVelo та, найголовніше, маршрутами FlixBus.

Загалом, подорож так планувати не слід – але для мене було важливим використати наявні сертифікати на поїздку . Якщо будете планувати подорож так само, зважте на те, що FlixBus не завжди може довезти велосипед пасажира. Для цього потрібно, щоб автобус мав вільні слоти на зовнішньому кріпленні, на які можна поставити ровер. Максимум може бути три слота. Не всі рейси мають взагалі кріплення для вело. Влітку важко знайти вільні місця у слотах, а восени кріплення для вело взагалі знімають з автобусів. Тому був вимушений відмовитись від ідеї поїхати до Хорватії або на Балтику – просто не було доступних слотів під вело.

Ось так і виглядають вело на слотах.

Було б значно простіше та комфортніше скористуватись потягом, але… Мені потрібно було використати сертифікати на вже оплачені поїздки. Їх термін дії добігав кінця, і якщо не використати їх – вони просто б пропали. Було шкода.

Тож після певних пошуків я зупинився на варіанті доїхати FlixBus до Ульма, Баварія, а потому повертатися до Братислави велом по EuroVelo 6, вздовж Дунаю.

На цьому етапі до мене вирішив приєднатись Oleksa Pokora, за що йому щира вдяка.

Логістика

Одне з питань, яке потрібно було вирішити – це як саме доставити вел Олексія з України до старту. Виявилось, що це або дорого, або ненадійно, або дорого та ненадійно одночасно. Насправді, квиток для людини на Austian Airlines, якщо замовляти його завчасно, коштував дешевше, ніж доплата за перевезення вела тим самим рейсом – що, як на мене, виглядає трохи дивно. До того ж, для цього було треба придбати нормальний хардкейс, а це дурні гроші. Так, я знаю про можливість пакувати ровер у використану картону коробку з вело магазину – але це не завжди вихід, і у нашому випадку, на жаль, з певних причин це був не варіант. Прокат вела на місці на весь час поїздки коштував майже стільки ж, скільки просто купити ровер у магазині.

Олексій запропонував чудову асиметричну відповідь – а саме, дійсно купити вел тут, на місці, а потім продати після завершення поїздки. Насправді, це виявилось дійсно найбільш практичним варіантом. Ми замовили Triban 100 у місцевому Декатлоні – це виявилось дешевше прокату та ненабагато дорожче, ніж вартість транспорта авіакомпанією, з урахуванням вартості хардкейсів та трансферів з аеропорту до дому і назад. Triban 100 – м’яко кажучи, не машина для перегонів, це звичайний бюджетний міський вел. Але він має 7 швидкостей, зручний “баран”, а EuroVelo 6 вважається досить простою трасою, тож ніяких проблем я не передбачав.

Ночівлі

Оскільки поїздка планувалась як бюджетна у відносно теплу пору року, ми вирішили робити зупинки на ніч у наметі, у кемпінгах. “Дикі” ночівлі у Німеччині, Австрії та Словаччині заборонені. Так, я знаю що “минулого літа я з кумом проїхав всю Німеччину тричі впоперек, ставив намет де завгодно і нічого нам за це не було”. Таке дійсно буває. А ще буває, коли вночі до намету ввічливо стукається поліцай узгодити питання, на кого саме виписати штраф. Поліція Баварії, до речі, у цьому сенсі вважається досить прискіпливою. Звісно, завжди можна мати надію на власну вдачу, або впевненість у тому, що зможеш порозумітись з ким завгодно, коли завгодно, та у будь якій ситуації. Але я людина геть не азартна, і мав намір просто відпочити, а не перевіряти свою долю або майстерність у переговорах. До того ж, у кемпах майже завжди є гарячий душ, теплий ватерклозет та можливість підживити телефон та велокомпьютер. Як на мене – вагома перевага.

Кемпінг у Donauwörth

Отже, маршрут планувався відрізками по 100 км, від кемпінгу до кемпінга, аж до самого дому.

Мапи та навігация

Для підготовки треків я використовував сервіс mapy.cz Користуючись нагодою, хочу рекомендувати його для планування та навігації – принаймні, у Європі. З того, що я пробував – це, здається, найзручніший інструмент. Можна вибрати початок маршруту, ціль, тип вела (MTB або Road – це впливає на логіку будування траси), поставити або здвинути проміжні пункти. Можна подивитись на мапі прогноз температури або вітру для вибраного трека на заданий час. Показує набір висоти. Зберігає готові треки, які можна організувати по папках та поділитись з друзями. Наприклад, ось посилання на папку з запланованими треками для подорожі.

Хочу попередити, що заплановані трохи відрізняються від реальних, які я буду прикладати далі, але як база для створювання власної подорожі – як-то кажуть у нас на селі, Herzlich Willkommen.

Готові треки я експортував у файли gpx та завантажив у велокомп Garmin Edge 130. Під час їзди вмикав навігацію – це було дуже корисно, особливо у населених пунктах.

Графік

Ми планували їхати по три дні, а по тому робити день перерви – випрати вело одяг, робити піші екскурсії та просто відпочивати. Тож загальна кількість днів перевищує кількість днів у “сідлі”. Не зовсім так сталося, але загалом робити перерви на відпочинок – добра ідея.

Бюджет

Бюджет – це така дуже відносна та особиста річ. Для когось “Ардіс” дорогий вел, для когось і Pinarello дешевка. Я хотів, що б це було бюджетно – загалом, як на мене, так воно і вийшло. Квитки фактично були вже сплачені заздалегідь. Майже все обладнання вже було у наявності або можна було дешево докупити у Декатлоні. Ночівлі в наметах – у середньому, це десь 10 Євро на людину. Продукти планували купували у супермаркетах – так, ціни дещо відрізняються від місцевих, але не принципово, а дещо навіть дешевше. Буфети та кафе на циклотрасах – це не дорожче за Burger King, але значно смачніше. Каррівурст з пивом – це завжди каррівурст з пивом. Знову ж таки – хтось може планувати гастротур з відвідуванням усіх решторацій по дорозі, ночівлю у добрих готелях, і воно буде того варте, запевняю вас. Але мене особисто більш цікавив саме такий формат.

Отже, поїхали.

День Zero: Bratislava – Ulm

Здається, найважчий день подорожі.

Зранку – своїм ходом на автовокзал. За правилами FlixBus з вела потрібно зняти все обладнання перед завантажуванням. Отже, всі сумки потрібно було демонтувати та перевозити як звичайний багаж. У випадку, якщо у вас сумки на багажник – все доволі легко. Але в мене був комплект для байкпакінгу Topeak – дві сумки на кермо, дві на раму, велика сумка під сідло з ще одним пакунком на стропах… Тож я отримав купу речей у руках. Для зручності, заздалегідь придбав у Декатлоні нейлоновий чохол для авіаперевезень – туди можна запхати усі ці модні байкпакерьскі штуки і здати у багаж як одну велику сумку. Чохол коштував, здається, десь біля 10 Євро, але для таких подорожей це мастхев.

Прямого рейсу на Ульм з Братислави нема – треба було робити пересадку у Відні на рейс до Антверпена, знімати та знову монтувати ровери вже на інший бус. У Відні сідав ще один байкпакер – але він виявився недостатньо інформованим та намагався здати вело з сумками на багажнику. З огляду на кількість речей в цього мандрівника він, здається, робив переїзд на нову квартиру. Більш того, в нього виникли проблеми в комунікації з водієм, і коли він нарешті упорався з багажником, він почав якогось біса відкручувати руль. Думаю, він розібрав би свій ровер взагалі на запчастини, і я вже налаштувався весь цей цирк зафільмувати на телефон, але водій рішуче зупинив його – рейс вже добряче запізнювався – і якось закріпив його ашанбайк за нашими велами.

Дорога на Ульм займає десь 12 годин. Навіть з урахуванням того, що FlixBus на Антверпен – це не Ікарус у райцентр, було важко. Тож я рахував кожну хвилину до прибуття до нашої зупинки.

Ульм зустрів нас темрявою і холодом. До кемпінгу – Ulmer Paddler – доїхали відносно легко. Я тільки тричі збився з треку, і наприкінці намагався заїхати ставити намет на газоні сусіднього ресторану, а так все було добре. Сам кемпінг – це будівля клубу греблі на байдарках та каное, прямо на березі Дунаю – має сходинки у ріку, щоб було зручно затаскувати лодки, та ангар для їх зберігання. При клубі є кафе та невелика галявина для наметів. Ночівля – 9 Євро з людини. Потрібна попередня реєстрація – я заповнював форму на сайті. Але, здається, це був єдиний кемпінг, де було потрібно реєструватися перед заїздом.

Отже, ми швидко розбили намет, випили пива за початок подорожі, з посмішками та жартами зняли з себе вело-форму і залізли у спальники.

На жаль, посмішки та жарти швидко скінчились, бо у цьому Ульмі було дійсно до біса холодно. Вночі, як виявилось, температура впала десь до 6-7 вище нуля – при тому що ми, як справжні піжони, взяли літні спальники, розраховані на комфортну температуру до 15. Ну, тому що це ж ультралегке спорядження, дуже компактне, сучасні технології, ви ж розумієте. Тож спочатку ми велоформу одягли назад, потім одягли на себе взагалі все що було можно одягнути, і я вже почав розмірковувати, як саме слід укриватися рюкзаками та сумками.

Але біда не приходить одна.

З огляду на собачий холод та пиво, природа потужно вимагала вийти з намету та зробити дуже важливу природню справу. Але виявилось, що персонал кемпінгу пішов додому після кінця робочого дня, та замкнув вхід до офісної будівлі з рецепцією та туалетами.

Зрада!..

Що робити?!. Кемпінг практично у центрі міста, але це ж німецьке місто, тобто після заходу сонця кафе і магазини зачинені, зайти десь у туалет не вийде. Дзюрити під сусідній намет? Це ганьба для всього міжнародного вело руху. Піти у найближчий парк? Далеко. Ситуація здавалась безвихідною. Час стрімко спливав, потрібно було знайти нестандартне рішення. Я відчайдушно озирався, аж доки погляд не впав на сходи до Дунаю – ви ж пам’ятаєте, що це клюб каноїстів, а не якась там галявина просто неба.

О Дунаю!.. Велика ріка! Твої води стрімко та невпинно течуть Європою, через безліч чудових міст, гарних селищ та цілих країн, аж доки не впадуть у глибоке море!.. Тож додам свій скромний струмок до твого моцного потоку – течи у далечінь, під зірками, сонцем або місяцем, між високими горами та темними лісами, широкими ланами та плодючими полями, аж до самої Батьківщини!..

Неодноразово звертався я до Дунаю цієї ночі!..

Так і дочекалися ранку.

День 1: Ulm – Donauwörth, 91 км

Власне, перший день запланованої подорожі.

Зранку вирішили не чекати на персонал клубу, і я попросив передати гроші за ночівлю сусіда з намету поруч. Тут так прийнято, це нормально. Можна було залишити плату десь біля входу в офіс – адміністратор попередив мене, що там десь на дереві біля входу є скринька спеціально для грошей. Але я просто хотів вже хоч кудись поїхати, а не шукати скриньки на деревах. Тож зібралися і покотили через центр міста – altstadt – зробити коротку екскурсію, та знайти кафе з гарячою кавою.

Ульм – чудове місто, але на той час, чесно кажучи, я був не дуже в настрої розглядати місцеві пам’ятки архітектури. Крім того, виявилось, що у центрі не тільки рано йдуть додому з роботи, але й запізно починають роботу. Я знаю, що це неможливо уявити, я і сам був шокований – але навіть генделики з турецькими кебабами починають роботу з 11 ранку, і це ще рано!.. Ще одна зрада!..

Історичний центр – altstadt – в Ульмі. Людей нема, кави нема, шаурми нема – що робити, неясно.

Тож прогулянка була короткою, і ми виїхали до наступного кемпу у Donauwörth.

Нарешті з Ульма. Ось так, поруч з Дунаєм, ми і їхали аж до Братислави

Перше кафе з кавою і свіжою випічкою – Bäckerei Aschenbrenner – знайшлось у селищі Thalfingen поруч з Ульмом. До речі, дуже смачно, рекомендую.

Ні, для вживання кави маску можна зняти.

Виявилось, що дорога до Donauwörth – це десь 50% асфальту, і 50% гравійки. Але – гравійка на цьому відрізку дуже гарненька, рівненька та добре укатана грейдером. До того ж, по дорозі є декілька зручних кафе для велосипедистів – тож їхалось чудово, особливо після порції каррівурст з смаженою картоплею та дозою Jagermeister – суто з медичних міркувань, для запобігання захворюванням після холодної ночі.

Тож до кемпінгу Kanu Club Donauwörth добрались майже без проблем. Як завжди – перед кемпом я затупив, бо навігатор казав, що я вже на місці, а нічого схожого на zeltplatz не було видно. Але – коли у Німеччині ви відверто знаходитесь у тупняку, тримаючи телефон з мапою та озираючись навкруги, завжди знайдеться хтось, хто підійде та запропонує допомогу. Так і тут – підійшла сім’я, яка робила прогулянку берегом Дунаю, і вказали поворот на табір.

Сам кемпінг – це знов таки клуб для водних туристів, але можна ставити намети і велосипедистам. 9 Євро з людини. Самореєстрація – тобто, заповнюєте анкету, яка має серійний номер, потім від неї відривається талон с цим номером, а анкета вкладається у конверт з грошима. Конверт кидається у скриню. Талон з номером потрібно закріпити на наметі, стяжка для цього додається. Все – Herzlich Willkommen. Є автомати з водою та пивом, душ, туалети – все це доступно цілодобово. Кухня на ремонті. Персоналу, до речі, я так і не побачив взагалі.

Насправді, це один з найкращих кемпінгів, де я був. Дуже затишне та чудове місце.

Невелика річка Wörnitz, яка впадає у Дунай. Саме на її березі у Donauwörth розташований кемпінг.

Але ми зробили належні висновки з минулої ночі, і після того, як намет був розбитий, поїхали у найближчий супермаркет – Kaufland, це десь хвилин 5-10 на вело. Там до нашого сучасного, ультралегкого та дуже компактного спорядження ми придбали звичайну двоспальну ковдру – 39 Євро по акційній ціні. Тож до самого кінця поїздки нічні температури вже не становили проблеми.

Нормальні люди привозять з собою з подорожей магнітики, мушлі, білизну чи посуд з готелю, або якісь інші корисні сувеніри, а в мене тепер є ковдра з Kaufland Donauwörth.

НЕПОГАНО.

День 2: Donauwörth – Neustadt an der Donau, 98 км

Завдяки гарячому душу та ковдрі з Кауфланду, ніч була дуже затишною – спали довго, збиралися неквапко, виїхали запізно. Дорога до Neustadt an der Donau – це знову десь наполовину гравійка, але на відміну до минулого дня, нам довелося зробити певний набір висоти – майже 400 метрів.

Загалом-то, це не дуже багато. Але не з сумками, не на гравії, та не на дорожньому вело. Перші і найкрутіші пагорби довелось долати майже зразу після виїзду з Donauwörth – і це виявилось важче, ніж очікувалось. Але заїхати – це тільки половина справи. З’їхати по гравію з завантаженим велом по вузькій стежці у лісі на пагорбі – це досить екстрімно.

До того ж, виявилось, що гравійка досить пильна – ровери, сумки та речі швидко покрились білим пилом. Їхати кілометр за кілометром у пилу – сумнівне задоволення. Дорога цього дня йшла не по березі Дунаю, а переважно по полям та через села. Так, чудово, затишно, прикольно, але швидко не поїдеш. У якійсь момент почав задавати собі питання – як я пропустив хвилину, коли ЄвроВело почало перетворюватись на ЄвроХащі та ЄвроСтежкаПолямиМіжКукурудзою?..

Звісно, час від часу ми виїзджали на “нормальні” велошляхи і через напрочуд мальовничі маленькі міста – але б хотілося мальовничих шляхів трихи більше.

До кемпінгу у Neustadt an der Donau ми добрались вже по темноті та геть виснажені.

Строго кажучи, цей кемпінг – як раз посередині між Neustadt an der Donau і невеликим селищем Bad Gögging. І це кемпінг саме для кемперів – авто з причепами та автобусів. Але з усіма благами цивілізації та місцем для наметів. 20 Євро на двох. Душ, туалети, Wi-Fi. Кухня присутня – але тільки у якості мийки для кухонного посуду.

Але намет був просто на берегу Abens – невеликого, тихого потоку, що скромно впадає у Дунай за декілька кілометрів. Всю ніч там порались та плескали водою якісь дивні річкові створіння. Може, качки. Може, русалки. Але точно не німці, які законослухняно дрихли по своїх automobile wohnung.

День 3: Neustadt an der Donau – Straubing, 107 км

Важкий день.

По-перше, знову пагорби. Загалом, набір висоти більше 400 м. До того ж, майже все – гравій. Знову пилюка. Цепи на велах почали голосно нагадувати про обслуговування, переклюки почали працювати погано.

По-друге – виявилось, що навігація це круто, але вона нічого не знає про поточний ремонт доріг. Десь після селища Kapfelberg Дунай робить петлю. Можно їхати вздовж берега (мальовничо, але довго) до селища Lohstadt, а можна трохи (десь на 12-14 км) зрізати, якщо не їхати берегом, а перебратись через пагорб (набір висоти 50 м) і зразу в’їхати у цей Lohstadt. Виглядає як чудовий план, аж доки не виявляється, що дорога з пагорба до села перекрита на ремонт. Зовсім, наглухо – паркани, техніка, ось оце все. Дорога йде під залізнодорожний міст – з одного боку огороджена парканом приватна територія, з другого – паркан власне залізничної колії. Проходу нема геть зовсім, можна хіба перекинути вели через огорожу та намагатися пролізти слідом на очах здивованих глядачів.

Зрада!..

Короче кажучи, довелось знову повертатись до Дунаю.

Тож до кемпінгу у Straubing знову доїхали у темряві. Сам табір – це знову ж таки переважно для власників бусів та причепів, але і для звичайних туристів з наметами є дві галявини. 18 Євро на двох. Душ, праска, туалети, Wi-Fi, нормальна кухня з електроплитками. Техніка потребує монеток у 50 центів для роботи – розмін є на рецепції. Наприклад, одна 50-центова монета дає змогу використовувати плитку десь на півгодини. Прасування – 2 години коштує 3,5 Євро, тобто 7 монеток. Є електрична сушка, але спортивний одяг такої сушки не любить, тож ми використовували стойки для паркування вело для розкладання випраної форми.

День 4: відпочинок

У Straubing ми планували перший день відпочинку – тож, на прання та сушку був час.

Наступного дня просто гуляли по центру міста – з кемпінгу до нього десь 10-15 хвилин піші через міст над Дунаєм. Саме місто чудове. Маленьке – десь 50 000 населення – але добре обладнане, з розвиненою інфраструктурою, мережею велодоріжок, бутіками у центрі, затишними кафе, доглянутою архітектурою середньовіччя… Я особисто вважаю, що серце Німеччини – як раз у таких маленьких містах та доглянутих селах. Straubing, може, не саме туристичне місто – хоча поки ми там гуляли, я звертав увагу на компанії байкпакерів, які проїжджали через altstadt і робили зупинки на каву або пиво.

До речі – обід на двох (традиційна німецька кухня, велики порції, пиво, і ще раз пиво) у центрі міста під ратушою коштував десь 30 Євро на двох.

День 5: Straubing – Passau, 99 км

Погода у цей день почала псуватися – небо вкрилось сірими хмарами, здійнявся вітер, температура впала. Прогноз віщував дощ. Тож головною метою було доїхати до Passau до темряви і до зливи.

Впорались.

І це незважаючи на улюблений прикол навігатора – вивести на вело-стежку, яка перекрита парканами на ремонт дороги. Паркан з одного боку упирається у Дунай, з іншого – у якесь озерце. Треба повертатись десь кілометрів 5 назад і шукати об’їзд. Дуже зручно. Тим більше, коли об’їздна дорога йде через невеликий міст над каналом, який… Все правильно, теж наглухо перекритий парканом на ремонт. Навігатор регоче, доки я голосно кажу усілякі погані слова про навігацію загалом і про німецьких дорожників особисто. І на довершення – стежка, якою намагалися пройти на інший бік каналу, вивела просто у поле, у якесь рілля. Декілька сот метрів просто по бур’янам- ноги мокрі, велотуфлі у якийсь багнюці. Ну і де тут взагалі Євровело?..

Але якось виїхали на нормальну дорогу, і навігатор бадьоро сповістив, що ми знову “On track”

Знову ж таки – дорога десь наполовину гравій, наполовину асфальт. Гравій потроху починає набридати. Він загалом добрий, навіть шоссери по ньому ганяють як скажені, але… Щось його забагато.

Ось так і доїхали до Пассау. Кемпінг – знову ж таки на базі каное-клюбу, просто на березі річки Ilz, притоки Дуная. 20 Євро на двох. Душ, туалети, пральна машина, холодильник. Кухні немає – але у приміщені клуба є піццерія. Піцца (всі одного розміру, ніяких “велика або маленька”) – 6-7 Євро.

Як бачите, місця для наметів вистачає. І для калюж. Особливо для калюж.

Загалом, цей кемпінг не сподобався – наступного разу, я б спробував зупинитись в іншому. Відчувається, що головне у клубі – це піцерія. Санітарний блок трохи занедбаний. Сама піцерія працює з 5 до 10 вечора. В цей же час працює і рецепція. Сама галявина для наметів – сира, багато калюж. Гора закриває zeltplatz від сонця – воно там просто не просихає. Ну і комари, звісно. Влітку, можливо, було б інакше, але восени – ну… таке.

Але сам Пассау – чудове, старовинне місто, справжній рай для туристів. Особливо у сонячну погоду.

День 6: відпочинок

Весь вечір ми зважували, їхати наступного дня чи ні. По графіку – треба було їхати, і відпочивати вже у Відні. Але за прогнозом на цей день мав бути рясний дощ. Їхати під дощем, а потім відпочивати у сонячну погоду… ну… таке.

Як би там не було, о 4й ранку дощ таки почався. Виходити з намету не було ніякого бажання, тож проблему було вирішено.

Півдня ми пересиділи у таборі, а потім, як розпогодилось, пішли у гуляти у місто. З досягнень – Олексій сказав щось типу “Досить!.. Нема вже сечі терпіти ці пекельні борошна!..”, і під час прогулянки купив пальник на сухому паливі. Від того часу, ми вже не залежали від того, є кухня у кемпінгу чи ні. Зручно.

День 7: Passau – Linz, 110 км

Маршрут з німецького Пассау до австрійського Лінца я особисто вважаю найкращою частиною у цьому маршруті. Так би мовити – перлиною подорожі. Апогеєм апофеозу. Кульмінацією.

Після Пассау гравійки майже зникли – ми їхали по доброму асфальту. Ніяких наборів висоти. Вело доріжка йде вздовж Дунаю. У цьому місці ріка тече між високих крутих лісистих пагорбів та скель, роблячи безліч поворотів. З одного боку – яскраві кольори осінніх дерев, з іншого – залитий сонцем Дунай. Неймовірна краса. За цей день я зробив фото більше, мабуть, чим за всю подорож до цього моменту.

Настрій не зіпсувало навіть те, що у якійсь момент ми знову вперлися у паркан з попередженням, що дорога перекрита через небезпеку каменепаду. З одного боку – стрімкий Дунай, з іншого – глуха скеля. Хоч стрибай у воду, як Чапай в, пробач мені Боже, Урал, з тими ж наслідками.

Знову зрада!..

Повертались назад близько 7 км. Весь цей час я голосно висловлював свої тяжкі думки про німецьких дорожників, які могли б поставити попереджувальний знак завчасно, там де є паром на інший берег або міст. Ехо відлунювало мої думки від крутих скель далеко над Дунаєм – можливо, аж до Лінца… Але згодом, як доїхали до парому, виявилось, що знак там і справді був, просто я його прогавив. Втіхою було те, що крім мене, його прогавило ще с десяток велосипедистів з Каліфорнії – ми попереджали їх, як їхали назад. Тож певний час, поки ми чекали парома, я розмірковував, чи не слід написати на знаку фломастером великими літерами щось типу “Вчи німецьку, сволото!..” декільками мовах.

Але, на жаль (або на щастя), фломастера в мене не було, а паром прийшов швидко.

Паром – це така невеличка платформа для перевезень велосипедистів. Трохи більша за маршрутку. Кабінка для водія, місце для велів. 4 Євро з людини. Є місця, де паром це єдиний засіб перебратися на інший бік Дунаю або об’їхати скелю, повз якої нема ніякої доріжки взагалі. Альтернатива – піднятись через пагорби та об’їзжати проблемні місця автошляхами. Розкладу паромів не існує – це дійсно як таксі. Дунай у тому місці вузький, тож водій або бачить, коли на березі є пасажири, або можна натиснути кнопку на переговорному пристрої на причалі і попросити забрати вас.

Кінець кінцем, доїхали до Лінца. Кемпінг – знову база каноїстів. Майже центр міста. 18 Євро на двох. Є душ, туалети, автомати з водою, напоями та пивом. Кухні нема. Загалом, будівля закривається на кодовий замок – але господарі залишають чіп-ключ біля входу, тож можна спокійно користуватися благами цивілізації.

День 8: Linz -Schönbühel an der Donau, 110 км

Може, дорога від Linz до наступного кемпінгу Schönbühel an der Donau не така мальовнича, як з Passau до Linz – тим не менш, це добре обладнана “швидка” асфальтова циклотраса, по який приємно котити без зайвих зусиль.

Але на цьому напрямку є частини, коли траса для вело не прокладена окремо, а йде поруч з автомобільним шляхом. Більш того, є фрагменти, де вона йде прямо по автодорозі. У певних місцях полоса для вело виділена фарбою, але є частини, де нема і цього. Загалом – водії у Австрії дуже обережно відносяться до велосипедистів. Обгони робляться на належній дистанції, все доволі чемно і безпечно, тож ніяких проблем.

І це зрозуміло. Там з одного боку – скелі; з іншого – Дунай. Місця обмаль. Наскільки я розумію, не завжди є технічна можливість зробити окрему полосу для вело. Але – після декількох днів, коли ми їхали саме окремими велошляхами, було трохи незвично та дискомфортно.

В одному місці шлях був занадто вузький, щоб розмістити там полоси для авто і вело, і скоріш за все занадто вузький для безпечного обгону. Тому там зроблена окрема металева естакада для вело, яка просто “висить” над Дунаєм, низько і дуже близько до води. Їдеш – і качки поруч так незадоволено позирають і роблять зауваження, щось типу: “Понаїхали!”, “Та задовбали вже!”, “Їхай собі дома по тротуару!”, ну і таке інше. Шкода, що естакада коротка – десь один або два км.

Зрештою, доїхали до цілі. Дуже комфортний кемпінг у мальовничому місці прямо на березі Дунаю, поруч з замком Schloss Schönbühel. 25 Євро на двох. Це не клуб греблі, а нормальний майданчик для кемперів. Душ, туалети, Wi-Fi. Кухні нема, але є невеликий ресторан. Є кімнати, якщо ночувати у наметі набридло. Але зарядити повербанки та пристрої може бути проблемою. Загалом – непогано, але на таку ціну очікував кращого.

День 9: Schönbühel – Klosterneuburg, 100 км

Загалом, вітер у цій місцевості майже завжди дме по течії Дунаю. Мене це трохи дратує, бо як не поїдеш з дому на тренування по дорозі по греблі ріки – то в одну сторону долітаєш наче с реактивним двигуном, а потім довго, нудно та з прокльонами намагаєшся повернутися назад проти вітру. Цей факт я також урахував у плануванні подорожі, бо вважав, що майже весь маршрут буде з попутним вітром.

Але не цього разу.

Зранку сильний вітер розвіяв густий туман над баштами Schloss Schönbühel, і вітер цей був ідеально проти напрямку руху.

Зрада!..

Коротше кажучи, майже все, що я запам’ятав – це асфальт, бо всі 100 км їхав у максимально низькій посадці. По дорозі почали дуже серйозно обговорювати можливість встановлення “лежаків” на кермо.

Єдина розрада – шлях між Esperdorf та Tulln. Там чудові доглянуті фруктові сади та виноградники. На початку шляху встановлено плакат, який сповіщає, що ви виїжджаєте на Weinradweg – винний шлях. І дійсно, кожні пару сот метрів якийсь генделик, де можна дегустувати щось смачненьке. Люди гуляють, сидять, випивають, велосипедисти чемно їздять… Шарман!

Врешті врешт, все ж таки доїхали до наступного кемпа у Klosterneuburg

Загалом-то, спочатку я планував доїхати зразу до Відня і стати там. Але у останню мить виявилось, що той кемпінг, у якому я планував зупинитись, працює тільки до кінця вересня. Інші варіанти були так собі, тож поїхали Klosterneuburg. Сам майданчик переважно для кемперів, але є невелика галявина для наметів.

Я б мав дописати, що там є душ, туалети, Wi-Fi, пральні машини, кухня… Але тут знову буде зрада, бо майже все це доступне при наявності у вас ключ-карти для магнітного замка. А карта видається на рецепції. А рецепція закривається о 5й вечора у будні і о 4й на вихідні. Тому якщо ви приїхали пізніше – дуже шкода, можете просто поставити намет і сидіти там, з вас 25 Євро, бажаємо гарно провести час.

Я розумію, що рецепції треба відпочивати, але не розумію, чому на свій відпочинок треба зачиняти санітарний блок. Унітазам що – теж профспілка забороняє працювати після 5ї вечора? Я особисто вважаю це якимось збоченням адміністрації.

Трохи виправило ситуацію те, що там велика територія, і є другий санітарний блок – де також встановлені замки, але хтось додумався встромити дерев’яні бруски під двері. Хакнути систему, так би мовити. Але другий блок не мав душ та кухню. Так що все одно зрада.

День 10: Klosterneuburg – Bratislava, 93 км

Останній день подорожі. Зранку згорнули намет і, чесно кажучи, я зрадів, що це була остання ніч у кемпінгах. Все добре має бути у міру. Особливо, коли це “добре” – зачинені на ніч душові. Тож вирушили у дорогу з ентузіазмом – я мріяв про душ та холодильник вдома, Олексій просто роздивлявся навколо. Було на що, бо Відень – чудове місто, і справляє враження, навіть якщо ви просто спокійно парками виїжджаєте з нього.

Але вітер був зустрічним, як і учора, та навіть посилився. Поки їхали по Відню – це ще не так відчувалось, а як вибрались за місто – то просто здувало з дороги. Тож ентузіазм швидко скінчився. Крутити суворо проти вітру 15-20 м/с година за годиною – це якось не схоже на свято спорту.

Але, нарешті, добрались до Морави і переїхали по мосту Fahrradbrücke der Freiheit – Цикломосту Свободи. Мені не потрібно було ніяких оголошень, плакатів, дорожніх знаків або прикордонників, щоб зрозуміти – я вдома!.. Ну, у тому сенсі що це зразу відчувається сідницями. Якщо робити вибір між гравійкою у Баварії та асфальтованою циклотрасою над Моравою, то гравійка буде набагато комфортніша. Ну і взагалі – за весь час подорожі я бачив тільки два випадки, коли водії поводились як мудаки, небезпечно по відношенню до велосипедистів, і обидва вони трапились за протязі двох хвилин, поки їхали у Братиславі по Віденській честє поруч з парком Янка Краля. Зрозумів, що треба знову уважно слідкувати за водіями на дорозі.

Але все одно – доїхали. Один з найкращих моментов подорожі – злізти нарешті з сідла і усвідомити, що ми це дійсно зробили.