Intro
Нормальні люди наприкінці року урочисто підводять якісь підсумки і згадують свої, так би мовити, “досягнення”. Але я чомусь більше сфокусований на власних невдачах.
По-перше – їх набагато більше. Саме тому конкурс на найганебніший факап року має реальну інтригу і проходить значно цікавіше, ніж будь який інший. По-друге – це вигідно вирізняє мене серед інших “спортсменів”, з якими крім досягнень, величних досягнень та неймовірних досягнень, взагалі нічного цікавого у їх буденному житті не відбувається.
Так ось, цього року безперечний фаворит, лідер і потужний кандидат на перемогу в номінації на найнедолугішу подорож сезону – це спроба проїхати Кисуцькою та Оравською цикломагистралями повз Оравську преграду до Ліптовської Мари.
Звісно, як у кожної нормальної людини, в мене бувають подорожі, які ідуть трохи не за планом. Але мало було таких, щоб пішли не за планом настільки сильно і так далеко. Це само по собі прикро, а в цьому випадку все було ще гірше. По-перше, там реально цікавий маршрут по дуже красивих місцях. По-друге, це був один з небагатьох виїздів, де замість звичного “соло” я був у компанії – у цьому випадку, з Liuda Kovalchuk. Тож зіпсував пригоду не тільки собі, а й цілком невинній людині.
Але перейдемо до жахливих подробиць і нестерпних деталей.
Чудовий задум
Планування маршруту цілком відповідало відомій концепції проджект-менеджменту поручика Ржевського, де замість купання коня у шампанському, після cutting cost все скінчилось намаганням облити кота пивом. Так само і тут. Спочатку була ідея поїхати десь у гори, і щоб там обов’язково було чарівне гірське озеро, яке буде мальовничо відбивати у своїй кришталево чистій воді оточуючі снігові вершини, золоті дерева та неймовірно синє небо.
Hallstatt підійшов би ідеально. Або озеро Garda. Або, у крайньому випадку, Bodensee.
Але після тверезої оцінки логістики, потрібного часу на подорож та прогнозу бюджету стало зрозуміло, що з конями та шампаньолою якось не виходить. Треба було знайти щось менш амбітне. Після декількох ітерацій і спрощень виявилось, що найбільш реалістичний варіант – це Словаччина, озера Оравська преграда та Ліптовська Мара. Ще бюджетніше було просто об’їхати навколо Братислави з візитом до найближчого буфету на каву і поверненням додому до вечері і серіалу. Потім я неодноразово думав, що цей варіант був би і найрозумнішим.
Але душа вимагала пригод. Серце палало жагою авантюр!.. Тож вирішили попертися до Ліптовської Мари.
За планом ми мали проїхати по Кисуцькій цикломагистралі до невеликого озера – вірніше, штучної водойми – біля Nová Bystrica. Далі доїхати до Седла Бескіди, де власне Кисуцька магістраль стає Оравською, і добратись до Наместово на березі Оравської прегради, де й зробити зупинку на відпочинок. На другий день проїхати через Квачанську долину до Ліптовської Мари і звідти рухатись до Ружомберока. А там вже потягом повернутись до Братислави.
Так, це не Hallstatt. Але, як каже мій уявний психолог, давайте дивитись на речі позитивно!
- озеро є – навіть декілька;
- гори є – навіть мальовничі;
- по мапі там навіть є цикломагістралі – а по деяких я навіть вже їздив.
Якщо це вам і не кінь у шампанському – то надзвичайно привабливий кіт з непоганим пивом.
День перший: Жиліна – Наместово, 86 км.
Не все по плану
День почався з фірмового потяга “Татранець” на Жиліну – мого улюбленого. Там ми мали пересісти на місцеву електричку, до Krásno nad Kysucou, і стартувати вже звідти.
Першою проблемою цього етапу був, власне, сам “Татранець”. Скільки я їм не подорожував- не пам’ятаю, щоб він не спізнювався. Можливо, в нього є якісь особливі дні, коли він курсує за графіком – але мені особисто ніколи не випадало щастя побачити це на власні очі. Думаю, що бригада “Татранця” вступила у принципове змагання з Дойчебаном, який відомий насамперед своїми запізненнями. Звісно, можна було б спробувати конкурувати у якості обслуговування чи чистоті вагонів. Але залізничники, як то кажуть, зразу “зайшли з козирей”. Коротше кажучи – коли ми приїхали у Жиліну, то потяг на Кисуцу вже відправився. Без нас.
Потім я згадував цей момент і думав – чи то не промовляла до мене сама доля голосом “Татранця”? Типу що було б непогано просто випити кави з автомату на вокзалі, а потім сісти на перший зворотній потяг і спокійно повернутись до Братислави, скінчивши цю чудову пригоду на цій мажорній ноті. Кінець кінцем – якісь гори і ставки ми вже бачили у вікні. Ми навіть трохи покатались на вело – як мінімум, з дому до вокзалу. Job done!
Але – як я вже казав, душа вимагала пригод, тож голос долі залишився непочутим.
Наступним розумним кроком було б просто зачекати наступну електричку на Кисуцу – за години півтори або дві – і продовжити подорож за планом. Будь які нормальні чи просто більш обережні люди так би і зробили б. Але… а, я ж вже казав про жагу пригод.
Коротше, в мене виникла чудова ідея, що можна до Кисуци взагалі не їхати – а замість цього стартувати прямо з Жиліни і проїхати вздовж берега Вага до містечка Varin, де у Ваг впадає, власне, річка Varinka. Там є чудова цикломагістраль аж до Terchova. Причому вона не просто чудова, а взагалі вважається в Словаччині однією з найкращих. Перед Terchova можна повернути у гори і по туристичній трасі, промаркованою як цикломагістраль 5437 Káčerovci – Koštúrovci – Nová Bystrica, виїхати до Нової Бистриці і далі вже рухатись згідно з планом. Кілометраж та набор висоти майже ті самі, ніяких потягів чекати не треба, сіли та поїхали. Чудовий план, надійний як швейцарський годинник!(с)
Не все по плану, але чудово
Шлях від Жиліни до Терхову дійсно чарівний. Берег Вагу дуже мальовничий, особливо у сонячну погоду. Цикломагістраль від Варина до Терхови – нова, будівництво на кошти ЄС скінчилось тільки цього року. Я там був на початку сезону, коли спробував проїхати Словаччину з Півдня на Північ. На той час, не всі мости були ще добудовані, і в деяких містах було треба переходити вбрід потоки, що впадають у Варінку. Зараз вже все було закінчено, і жодних проблем не було. Ця ділянка – дійсно перлина регіону. Раджу всім – не пожалкуєте.
Не дивно, що я втратив пильність і перебував в ілюзіях, що так буде до самого кінця дня.
З таким оптимістичним настроєм ми і звернули з цикломагістралі у гори, недоїзжаючи декілька кілометрів до Терхови.
Не все по плану, але ще більш-менш стерпно
Нам треба було піднятись на Sedlo Lutiška. Знову ж таки – я там вже їздив, щоправда в інший бік. Можливо, тому я був морально готовий до затяжного апа. Так, тяжкувато, нудно, і не так весело, як їхати поруч з річкою по новенькій циклотрасі. З іншого боку – дорога добра, асфальт рівний, автівок мало, водії ввічливі. Тож до верху доїхали більш-менш нормально. Зробили зупинку на перепочинок, і я ще раз перевірив новий маршрут – виходило, що нам треба подолати ще декілька невеликих підйомів до Нової Бистриці, виїхати там на Кисуцьку магістраль, і далі насолоджуватись запланованим треком по Оравській циклотрасі аж до Наместово. Easy.
З таким настроєм поїхали далі і звернули з автомобільної траси у напрямку маленького села Káčerovci на невеликому – як мені здавалось – пагорбі праворуч.
Зовсім не по плану
Тут доля зрозуміла, що тонкий натяк у вигляді запізнення потяга ми проігнорували, і нам треба натякати трохи товстіше.
Товстий натяк виглядав як класична стежка для кіз у напрямку нашого руху замість очікуваної дороги. Схоже, кіз тут давно ніхто не гуляв, бо стежка була вузька, брудна і вся в бур’янах. Коротше, якось підозріло вона виглядала. А ось як цикломагістраль 5437 Káčerovci – Koštúrovci – Nová Bystrica вона точно не виглядала, і це мало б навести мене на роздуми.
Мало б, але не навело. Мабуть, згідно мого гороскопа цей день був невдалим для роздумів. Внутрішній голос бухтів щось типу: “Та давай вже, вперед, що там думати! Пригода максимум на 20 хвилин!..” Тим більш, маркування цикломагістралі було на місці – на стовпчику поруч з стежкою. Я людина проста(с) – якщо маркування є, то мабуть все гаразд?..
Але їхати на гравелі по стежці з багнюкою і бур’яном, ще й таким ухилом було мало реально, навіть з мінімумом речей. Отож, доволі швидко ми перетворились з вело- на піших туристів, які чомусь замість рюкзаків тягнуть за собою вели. Час від часу ми зупинялись відновити дихання – але кожний раз старанно робили вигляд, що тільки для того, щоб зробити декілька фото чудових краєвидів. Ага, саме краєвиди нас тут і тримали.
Тим не менш, десь за півгодини все ж таки вийшли до Káčerovci. Я побачив невеликі будівні і, головне, асфальт, хоч і поганий. Настрій почав покращуватись.
Після села, щоправда, асфальт знову зник – ми їхали якоюсь ґрунтовкою, але трохи ширшою, ніж коз’я стежка на Káčerovci. У будь якому разі – бур’янів і багна тут було значно менше, тож я щиро сподівався, що так ми і доберемось до Nová Bystrica.
У цю мить доля зрозуміла, що ми і товстих натяків не розуміємо, і послала нам останнє попередження.
Все дуже, дуже не по плану
Цього разу попередження було джипом, заляпаним багном. Поруч стояла дівчина – на вигляд, якась спортсменка у сучасному модному спортивному одягу. Дівчина робила вправи і розтягувалась – або збиралась бігти тренування, або вже пробігла. Навіть привіталась, коли їхали поруч. Мені, звісно, здалось щось таке трохи дивне в її іміджу, але скоріш за все я так би і не звернув увагу, що саме. Можливо, тому що був занадто був занурений у споглядання за навігатором Garmin. Він як раз почав попереджати, що ми пропустили поворот і губимо трек, хоча ніякого повороту тут наче не було – пряма дорога, по боках суцільний чагарник. Не повернеш, навіть якщо схочеш.
Але Люда – не тільки чудова велосипедистка, але й просто уважна людина, тому коли ми проїхали трохи далі, почала ставити питання.
Люда: – Просто цікаво. А для чого, власне, їй потрібні гумові чоботи на ноги? Так же ж бігати незручно. І в авто також недоречно виглядає.
Я: (продовжую втикати в навігатор і не відволікаючись від нього, починаю нести якусь дичину про давні народні традиції Північної Словаччини взагалі і Бескід зокрема, причому ці традиції поєднують, з одного боку, культ предків, а з іншого – культ родючості, невід’ємною частиною якого є грунт, а саме тому гумові чоботи уособлюють у собі… і так далі, і так далі, зупиняючи промову тільки щоб набрати повітря, і так наступні хвилин 10)
(Також я через 10 хвилин, стоячи буквально по коліна в багні, у багні весь з голови до ніг, тримаючи на руках вел, що б він Боже борони не впав і не потонув у багні остаточно, оглядаючись по сторонам, де кругом одне багно, багно, далі багно а там за ним ще багато багна): – ааа… так ось навіщо їй були потрібні гумові чоботи. Тепер зрозуміло.
За 10 хвилин мого базікання дорога перетворилась з більш-менш нормальної ґрунтовки на погану ґрунтовку з калюжами і камінням, потім просто напрямок присипаний камінням, потім на великі брили між калюж з багном, і нарешті на розкішне, глибоке, жирне багно, з якого стирчали валуни і гілля. Цей, так би мовити, шлях вивів нас на якусь невелику полянку і закінчився. Зовсім. Судячи з усього, тут довго працювала бригада місцевих лісорубів, які пиляли дерева і вивозили їх тягачами, розбивши дорогу важкою технікою.
Не по плану – крещендо
Насправді, ситуація була реально тупа. Ще 10 хвилин тому все було на місці – дорога (хоч і погана), позначки траси на стовпчиках, і трек (хоч не зовсім точний). А зараз ми стояли просто у лісі, між повалених дерев, якогось каміння і по коліна, як я вже неодноразово повторював, у багні. Навігатор потиснув плечима і сказав:
– Oоо, да ми тут off track!… Ви що – заблукали?!. Як це вам вдалося? Ну гаразд, ви думайте, куди вам далі, а я піду відпочину, бо GPS сигналу нема, і я взагалі не розумію, нашо ви мене сюди завели, і де я взагалі знаходжусь. До побачення, щасливої подорожі, як доберетесь до цивілізації – покличте.
Я навіть замислився, чи не варто повернутись назад до містичної дівчини у гумових чоботах, яка вочевидь попалась нам не просто так. Попросити пробачення, сказати що не впізнав Богиню Долі в такому вбранні, принести якусь жертву (в мене було декілька бутербродів), і благати її забрати нас звідси. Можна навіть стати на коліна – все одно вже брудний як чорт.
Але, на жаль, і ця слушна та розумна думка не перетворилась у якусь дію. Я уважно роздивився мапу на телефоні у спробах хоч якось зорієнтуватись. На мапі десь поруч була туристична тропа. Я вирішив, що якщо ми будемо рухатись просто на північ, то там за декілька сот метрів обов’язково вийдемо на неї, а вже по ній – повернемось на наш трек.
Звісно ж, це був просто ще один безглуздий план. Щоб було зрозуміло – ці “декілька сот метрів” ми долали більше години. Вели несли у руках через якісь чагарі та повалені дерева. Під ногами було якесь болото та ями з водою. Я декілька разів просто перечепився за якісь коряги і впав – синці сходили декілька тижнів. Як ми там не вбилися і не покалічились – досі не розумію.
Коли ми все ж таки вийшли на цю кляту тропу і цей чортів Гармін нарешті знайшов сигнал і трек, я хотів тільки, щоб ця велопригода вже якось скінчилась якомога скоріше. Запропонував Люді просто доїхати до Нової Бистриці – десь 10-15 км – і шукати там готель, чи якійсь занедбаний, але гостинний корівник, або просто попроситись до когось, використовуючи техніку “люди добрі, допоможіть!..” – аби де було б заночувати. Варіант напасти на місцевий відділ поліції і забезпечити собі ночівлю у теплій та затишній камері я приберігав на крайній випадок.
Люда гордо відмовилась. Що ж!.. Цей день в нас був не для розумних вчинків.
Але у будь якому разі, треба було їхати далі.
Не по плану – фінал-апофеоз
Звісно, в мене були певні надії, що оскільки ми вибрались живими та відносно здоровими з лісорубної пастки, то далі будемо їхати більш-менш нормально.
Але, на жаль, виявилось, що словацькі лісоруби напрочуд активні, і надзвичайно поширені у місцевих горах, бо сліди техніки були скрізь. Сліди – це не у тому сенсі, що ви схиляєтесь десь на узбіччі, довго щось роздивляєтесь, потім мацаєте пальцями грунт, нюхаєте повітря, облизуєте якийсь бур’ян поруч і задумливо кажете: “Здається, минулого тижня тут проїхав трактор. Практично переконаний, що це був Steyr Diesel 180 1947-го року випуску, задні шини зношені нерівномірно, а водій раніше служив на флоті і зараз палить афганські цигарки з фільтром”, а потім довго і в усіх деталях розповідаєте своїм враженим супутникам, яким чином дійшли до такого несподіваного висновку.
Ніт. Все набагато простіше. Ви стоїте в багні, і їхати неможливо, бо у вас простий совецкий велосипед, а не якийсь спеціальний байк для багна, щось типу гівновеля останньої моделі. І вся дорога і взагалі все, що ви бачите – це і є суцільні сліди від тракторів, від края до края, і ще трохи за край. І розглядати там нема чого, бо навколо тільки дерева, дерева, а між ними сліди тракторів, і там де їх найбільше, а багно найглибше – ось там і є ваша цикломагістраль 5437 Káčerovci – Koštúrovci – Nová Bystrica. І єдине, на що ви здатні – це неймовірні матюки замість тонкого аналізу.
Ось по цій суміші багна і багна ми перли пішими наступні кілометри.
Єдине що запам’яталось, крім багна – це знову наше неймовірне везіння, бо незважаючи на декілька падінь у ритвини – ніхто нічого собі не зламав. Реально повезло.
Не по плану – апофігей фінала-апофеоза
Багно скінчилось буквально за пару км до Бистриці. Спочатку з’явилась гравійка – відверто паскудна, але на той момент це було як ковток повітря. А в самій Новий Бистриці ми вже нарешті побачили асфальт.
Сонце сідало за обрій, починались сутінки. До цілі – Наместово – було ще кілометрів 45. Перепочили декілька хвилин і поїхали далі.
Теоретично, наш трек далі мав йти по останнім кілометрам Кусицької цикломагістралі через ліс, і там десь перетворитись на Оравську цикломагістраль, яка вивела б нас до села Oravská Lesná. Але на той час сама ідея рухатись по словацьким цикломагістралям, ще в лісу, ще й в сутінках – мене відверто лякала. Тож вирішили просто їхати до Оравської Лесна по загальному автомобільному шляху. Так, не дуже комфортно – але принаймні була надія, що там не буде багна та слідів плідної праці словацьких лісорубів.
Проте виявилось, що цей автомобільний шлях іде через перевал, і нам довелось долати затяжний ап приблизно на 10 км з набором висоти біля 420 метрів. Сказати, що було важко – не сказати нічого. Я, власне, і в кращій формі такий ап подолав би з трудом, а тут форма була, м’яко кажучи, вже далеко не ідеальна.
Коли добрались до Oravská Lesná – сутінки скінчились. Місяць осяяв ніжнім світом щось, що я не був у змозі розглянути через темряву і окуляри, тож довелось ввімкнути ліхтарики. До Наместова було ще 27 км.
Ці останні кілометри були реально важкі. Наче нарешті нормальний асфальт, ніякого багна або набору висоти, але… просто вже були виснажені важким днем. Хотілось просто доїхати до готелю і стати під гарячий душ, і щоб все це скінчилось. Я просто механічно крутив педалі, мріяв про відпочинок, решторацію, добру вечерю, свіже пиво, і намагався регулярно поглядати назад переконатись, що Люда ще десь не впала і продовжує їхати за мною.
Час від часу вона щось бурчала типу: “Де вже це кляте Наместово?!.” Це було надзвичайно мило з її боку – і дуже зручно, тому що я розумів, що вона ще не загубилась і можна спокійно їхати далі, не озираючись.
Не по плану – afterparty
Я б хотів сказати, що ми доїхали до цілі і нарешті всі мрії про відпочинок здійснилися. Але з усього плану вийшло тільки доїхати до Наместово і знайти готель.
Виявилось, що решторація у готелі не працює, бо це вже не високий сезон, і поїсти можна тільки в якомусь генделику поруч. Пертись у генделик, навість у Наместово, навіть у несезон, у нашому вигляді було неможливо, бо бруд з нас спадав кусками. Це не поетичне перебільшення – поки я спілкувався на рецепції, з мене реально на підлогу текла багнюка. Треба віддати належне дівчині, що працювала на рецепції – коли вона це побачила, просто тяжко зітхнула, звела очі горе і сказала, що мабуть я можу не витрачати час на заповнення анкети І ПРОСТО ПРОЙТИ У НОМЕР ЯКМОГА ШВИДШЕ.
Але у номері виявилось, що хоча душ є у наявності, але гарячої води у ньому нема. Бо це ж не високий сезон, маєте розуміти. Я навіть повернувся до рецепції висловити свій подив, і зустрів такий самий подив і нерозуміння з боку персоналу. Що? Гаряча вода?.. У несезон? Може, вам ще шампанського у ванну набрати?..
З іншого боку – у номері хоча б було ліжко, туалетний папір і вода з крана, тож можна було спати не на підлозі і було чим вгамувати спрагу, а разом і вимити велотуфлі. Нечуваний комфорт для несезону.
Лакшері, на який ми заслуговували.
День другий: Наместово – Трстена, 21 км
Єдине, що мене порадувало у готелі зранку, крім чудового виду з вікна – це дійсно добрий англійський сніданок і ще більш добрий Еспресо.
Після того, як була випита кава, а потім ще раз, і ще, настав час важких, але правильних рішень. Ідея продовжити поїздку та знову пертись на перевали у гори до Ліптовської мари після вчорашніх пригод, чесно кажучи, не надто надихала.
Ну тобто ми легко б подолали цей маршрут. Без жодних сумнівів. Авжеж. Нема питань. Аякже. Easy. Але десь у глибині душі було таке відчуття, що не треба. Досить. Ну типу ми і так круті, і так це знаємо, і як дорослі люди доказувати вже нічого нікому не маємо, накатались, достатньо, не треба вже гір, озер, краси природи і всієї цієї фігні, припинить це будь ласка, астанавітес.
Було б чудово якось зразу опинитись вдома у Братиславі. Але телепортацію ще не винайшли, а найближча залізнична станція, звідки ми могли поїхати назад, була в 15 км від нас – у Трстені. Була спокуса викликати таксі і щоб нас туди хтось довіз. Проте після досвіду з готелем я мав сумніви, що у несезон у Наместово взагалі працює якесь таксі. Або працює, але треба буде самостійно штовхати автівку з велами, речами та водієм, бо паливом її заправляють тільки у високий сезон, а зараз… ну, самі розумієте.
Тож після короткої наради ми зібрали всю силу волі, яка в нас залишилась, і вирішили з усією притаманною нам мужністю, хоробрістю, майстерністю, наснагою і завзяттям проїхати ці 15 км до залізничної станції Трстена своїм ходом, на вело.
Туристична галузь Словаччини просто примушує кожного бути мужнім, і кожен крок стає подвигом.
Ми знову одягли форму – в нас була чиста запасна. А ось запасного взуття не було, і в моїх велотуфлях хлюпали залишки води та болота. У Люди, здається, теж. Розрахувались і попросили дістати вели з схованки. Коли я викатував їх на вулицю – обличчя персоналу світились радістю, що ми нарешті вже забираємось. Маю підозру, що прибиральницю хтось у цей момент міцно тримав за руки, щоб вона не вирвалась і не вбила нас за весь бруд, що залишився після нашого візиту.
Ми були так раді завершенню поїздки, що навіть зробили невелике коло біля озера. Оравська преграда дійсно чудова.
Трстена – невелике місто, яке має з цікавин тільки велику церкву у центрі, супермаркет Billa біля залізничної станції і, власне, саму станцію, з якої можна повернутись до Братислави з пересадкою у Кральованах.
Потяг до Кральован – сам по собі атракціон. Таке враження що він виїхав з музею історичної техніки та антикваріату, а машиніст просто вирішив трохи підзаробити грошей і взяв лівих пасажирів, поки директор музею не бачить.
Але щоб наші враження від подорожі не були надто добрими – залізничний транспорт цього дня також не відставали від словацьких лісорубів у змаганні “як спаскудити вихідні безневинним туристам”. У Трстені ми ще нормально сіли у потяг і навіть декілька зупинок насолоджувались напівпустим вагоном. Далі він був не пустий, ще далі – забитий повністю, а потім в нього ще сідали люди. І ще. І ще трохи, з валізами. Коли пересаджувались в “Татранець” у Кральованах – я взагалі не був впевнений, що ми вліземо у вагон. Було враження, що це якийсь флеш-моб і зараз пів-Словаччини їде з нами у столицю. Чесно кажучи, навіть у київських маршрутках, які я досі пам’ятаю як щось страхітливе, було якось вільніше.
А що робити – популярний туристичний маршрут. Пасажирів багато, а потягів ні. Коротше, це був день ностальжі – останній раз з таким комфортом я так подорожував ще, мабуть, в Україні за часів, коли я був значно молодшим та сповненим надій у майбутнє. Ну, і неймовірною наївністю та дурістю також.
У певному сенсі, небагато й змінилось.
Moralite
Чесно кажучи, сам здивований, що примудрився стільки написати про 107 км. Тож до стислих висновків.
Планування
Зазвичай я багато часу приділяю плануванню маршруту. Сучасні сервіси – Mapy, Komoot – дозволяють досить швидко збудувати трек з урахуванням всіх побажань. Але ця зручність може ввести в оману, коли ви намагаєтесь спланувати подорож за допомогою мобільного телефону десь в електричці. Тому замість чудового трека по мальовничій дорозі з покриттям можна легко поїхати кудись по болоту з значним набором висоти.
Краще всі плани “Б”, “В” і так далі продумати заздалегідь і більш детально.
Навігація
Я досі вважаю Garmin Edge 830 одним з найкращих велокомпьютерів у своєму класі. Але навігатор там, так само як у конкурентів, не військової точності. Час від часу, особливо у місцях з поганим покриттям – наприклад, у горах – він може давати похибку 25-50 метрів від фактичного положення. Цього може бути достатньо, щоб прогавити поворот. У нашому випадку, так і сталося. Інша справа, що той поворот також вивів би нас та стежку з болотом. Але, принаймні, можна було б не блукати по лісу.
Чудова ідея час від часу перевіряти, де ти насправді знаходишся.
Словацькі цикломагістралі
Я вже не перший раз обіцяю собі не враховувати у плануванні маршруту так звані “цикломагістралі” у Словаччині. Але до цього дня це були такі собі звичайні обіцянки – приблизно як “почну поглиблено вчити англійську”, “буду робити фізичні вправи кожний день”, “буду рахувати калорії і не жерти багато солодкого”. Тепер я відчуваю потребу дати не просто чергову обіцянку, а якусь урочисту, моцну клятву, можливо навіть опівночі під розбитим блискавкою дубом, з жертвою у вигляді безневинної цнотливої дівчини, і потім ще набити татуху з цього приводу. Бо це вже не смішно.
Якось мені попалось інтерв’ю – на жаль, не можу зараз знайти посилання – з одним з керівників Клуба Словацьких Туристів. Він з великим задоволенням і гордістю розповідав про важку працю і великі зусилля, які вони вкладають у розбудову велосипедної інфраструктури. Розбудова виглядала наступним чином – він з командою однодумців забирається у якусь неймовірну дупу десь у лісі, і там на дерево ставить туристичну позначку синьою, червоною або якоюсь іншою фарбою. Як варіант – ставить поруч з стежкою стовпчик з позначками, якій він тяжко пер на собі. І наносить це на мапу, як велодоріжку. Все, розбудував.
Як на мене, це чудовий приклад карго-культу як він є, ну і ще якогось цікавого розладу психіки. Бо ця людина вже знає, що існують такі прикольні цикломагістралі, і вони позначені на мапах, і там поруч зазвичай є позначки. І вона думає що достатньо фарбою та трафаретом намалювати якусь фігню на дереві десь у хащах, що б ці хащі перетворились на цивілізацію. Заграють сурми, барабани, вигляне сонце, і якась закинута стежка перетвориться на нормальну дорогу, де є якесь покриття, з продуманими уклонами, поворотами, з місцями для відпочинку, для поповнення питної води і всім іншим. І здається цей, прости мене Господи, турист навіть не розуміє, що своїми недолугими зусиллями він просто збиває з пантелику нормальних людей, які насправді дійсно шукали в цьому довбаному лісі дорогу до цілі, а не кольорову позначку на дереві, яка відповідає мапі Словацького Клубу Туристів.
Звісно, може я просто занадто балуваний та ніжний порівняно з Справжніми Словацькими Туристами. Можливо, їм навпаки такий стан речей здається нормальним. Може, вони повертаються з таких пригод задоволені і щасливі. Ну типу заходять байкери у буфет, і велотурист Пецьо, радісно посміхаючись і не звертаючи уваги на багнюку, яка вкриває його з ніг до голови, замовляє п’ять пива. Повертається назад і питає у велотуриста Пальо, чи брати до них горішки? А Пальо його поправляє:
– Я не Пальо, я Михась. Паля зжер ведмідь на двадцятому десь кілометрі.
Пецьо здивований:
– О, не впізнав, ти такий брудний, нічого ніц не видно! Стривай, а Рудольф де?
– Рудольф десь загубився. Останнє що я бачив – що він пірнув у калюжу і намагався подолати її вплав. Може, не подолав, бо плаває він погано. А може, випливе і ще наздожене.
– Зачекай, а Штефан?!. Він же теж був з нами!
– А він влаштував перегони з лісовим тягачем, але той його наздогнав. Ми там потім поставимо пам’ятну дошку на його честь. На честь тягача, звісно, бо Штефан був винен мені пенязи. Поруч з маркування циклотраси – але трохи нижче, щоб Боже борони її не затулити, а то туристи не побачать, які в нас тут ідеальні цикломагістралі!
Пецьо замовляє три пива, бо він оптиміст і вірить у здібності Рудольфа до плавання, і щасливо посміхається:
– Ото добре покатались! Ото чудово!.. СУПЕР! ВИБОРНЕ!!!
Але я особисто консервативна людина, не схильна до авантюр – звичайно, мова про вело, а не моє особисте життя. І коли я бачу на мапі цикломагістраль – я розраховую, що там можна пересуватись НА велосипеді, а не пішки З велосипедом У РУКАХ.
Коротше. В Словаччині нема гравійних або грунтових цикломагістралєй, щоб там не малювали на мапах і з яких міркувань не розфарбовували дерева в лісу. Зовсім, ніхт, ноу, абсент, йок, нієт, абсолютно. Якщо ви бачите на мапі цикломагістраль – то це або асфальт (не виключено, що це просто звичайна загальна дорога з бусами та каміонами – наприклад, саме так і виглядає суттєва частина Важської циклотраси через всю країну), або там насправді просто взагалі нема дороги. Бо якщо там позначена гравійка або грунтовка, а насправді там лісогосподарство вивозить ліс і тягачі залишають після себе болото і ями, куди можна легко сховатись з велом – то це не цикломагістраль, і це взагалі не дорога у тому сенсі, який вкладають у це слово нормальні люди. Навіть якщо там все промаркірувати позначками або нанести на мапу Kluba Slovenských Turistov. Я б навіть сказав, що факт того, що цей шлях є на такий мапі – це дуже, дуже, дуже погана прикмета. Це може бути шлях для вивозу лісу, або стежка для випасу худоби, або стежка для пішого туризму десь по бур’янах, валунах, або по лісових хащах, яку ще треба розгледіти, чи місце для тесту на здатність вижити у дикій природі, або ще щось таке захоплююче. Але у будь якому разі це абсолютно точно не буде цикломагістраль у тому сенсі, що там можна їхати на вело.
При плануванні подорожі по Словаччині треба просто ігнорувати позначки циклотрас, і не давати софту для побудови трека орієнтуватись на такі позначки. Достатньо просто здорового глузду – оминати завантажені автомобільні шляхи та уникати будь які дороги без покриття.
Словацькі готелі
Ситуація з ними приблизно така сама, як з цикломагістралями. У несезон зупинятись там безглуздо, бо такий самий рівень комфорту можна отримати просто неба задарма. А зупинятись там у сезон – це невиправдане марнотратство. Я реально не розумію, чому ціни на готелі біля Оравської прегради як мінімум не поступаються цінам на готелі біля Гальштату, а іноді і вище. Причому в мене є підозра, що в Австрії за таку ціну в номері як мінімум була б гаряча вода. А можливо, навіть і шампанське у ванні.
Ідея подорожувати без купи речей надзвичайно приваблива. Але коли планується подорож по Словаччині – треба бути реалістом і возити з собою намет, пальник і запас їжі на всю дорогу.
Регіон Оравської прегради та Ліптовської мари
Насправді дуже красиві місця. Не зважаючи на те, що це далеко не перша поїздка у той регіон – в мене нема відчуття, що цей гештальт закрито.
Хочу ще.
Велика вдяка Liuda Kovalchuk за фото та компанію.
Залишити свій безцінний коментар