Угорський код

Так само, як знайомство з театром починається з гардеробу, знайомство з культурним кодом кожної країни починається з її вокзалу. Або навіть з туалету у цьому вокзалі – який, як відомо, є обличчям хазяйки.

У моєму випадку, знайомство почалось ще раніше – з потяга EC 271 METROPOLITAN. А ще точніше – з оголошень зупинок у цьому потягу.

Доки їхав Словаччиною – все було звично і, мабуть, саме тому здавалося затишним і милим. Спочатку чуєш співуче запрошення:

– Наступна заставка – Новііі Зааамок!

Саме так – протяяяжно і з явним бажанням зробити невелику перерву в дорозі. Дати перепочити потягу, пассажирам, випити кави – а може навіть і поснідати, потеревенити про те, про се, згадати минуле… Втім, після короткої паузи чуєш дубляж на англійську – сухий, короткий і з нотками жалю, що щільний графік всього цього не дозволяє:

– Некст стейшн – Нові Замок.

Але на мадярській стороні оголошеннями займалася вже інша бригада – і вочевидь, їм було не до відпочинку. Можливо, я просто щось пропустив, коли відволікся на повторний контроль квитків – бо це ж зрозуміло, що зайці так і стрибають на кришу потяга на півдорозі, щоб нелегально перетнути кордон Мадярська, і повторний контроль конче потрібний. Тому спочатку я почув англійську версію, щось типу:

– Некст стейшн – Нійагат.

І зразу ж, без жодної прелюдії або оголошення війни, диктор почав пристрасну та палку промову мадярською, з якої я зрозумів практично нічого.

Ну як нічого… Коли промова лунала без перерви вже хвилин п’ять або десять, в мене з’явилась підозра, що водій потяга вже зачитав початок національного гімну (я маю на увазі – перші 20 або 25 куплетів) зробив стислий огляд засад внутрішньої політики держави і зараз вже підходить до головного, а саме – яким чином будуть загноблені ті, хто поставився до цих засад з неналежною повагою. Звісно, була можливість, що машиніст просто подзвонив додому дружині обговорювати меню на вечерю і забувся вимкнути гучний зв’язок. Але експресія та пристрасть промови були такі, що мені здавалось – наближається щось страшне.

Раптом оратор замовк – як я зрозумів, не через брак слів або повітря, просто потяг дійсно почав під’їжджати до перону. Навіть мадярському машиністу важко одночасно крутити якісь важелі, тиснути кнопки у кабіні і лякати пасажирів – тож він замовк, а я, скориставшись паузою, спробував обережно, боком, якомога тихіше вийти з вагона.

Але тут потяг зробив те, що зазвичай роблять потяги, коли становляться до перону, а саме – голосно проказав:

– Пшшшшшш!…

Після чого знову вмикнувся зв’язок, і це шипіння органічно продовжилось останнім, але дуже енергійним звернення мадярською, яке я зміг трактувати тільки так: “Не радій завчасно, турист!.. Ти ще будеш повертатися назад цим потягом, і от коли ти до нього зайдеш і двері зачиняться – от тоді тобі вже точно настане повний КІНЕЦЬ!!! Приємної прогулянки, до скорої зустрічі, ще побачимось!..”

Тож на вокзал Нійагат я ступив у дещо розгубленому стані. Знайомство з країною якось не ладилось. Треба було спробувати почати все наново, з основ…

…так само, як знайомство з театром починається з гардеробу, знайомство з культурним кодом кожної країни починається з її вокзалу. Або навіть з туалету у цьому вокзалі – який, як відомо, є обличчям хазяйки.

Тож я уважно роздивився навколо, намагаючись збагнути, який месседж мені посилає вокзал Нійагат і, до речі, де тут, власне, туалет.

Я знаходився у центрі величної споруди, яка, вочевидь, знаходилась у перехідному стані між ремонтом та повним знищенням. Всі вікна та двері були або затягнути плівкою, або забиті дошками. Трохи схоже на те, що сапери мали намір підірвати будівлю, і вже навіть зробили декілька вдалих тестів, але потім все кинули і пішли на свята. Було важко сказати, що відбувається – ознак якихось робот не було, все було просто… покинуте. Щось типу сквота з бомжами, але без бомжів. Та й без туалету, до речі.

Я ще раз роздивився – не може ж бути, щоб на вокзалі європейської столиці не було вбиральні?.. Потім ще раз. Потім дістав окуляри, що загалом роблю тільки у надзвичайних випадках, дбайливо протер їх і роздивився ЩЕ РАЗ, бо на той час це вже було питання принципу.

І я знайшов його!.. Ну як знайшов – побачив табличку у центрі вокзалу, десь над сходами під землю. Обійшов платформи, дістався входу, спустився сходами і… Не виявив нічого схожого на туалет  – якщо, звичайно, не вважати туалетом підземний перехід сам по собі. Вийшов, ще раз перевірив табличку, знову спустився, знову ретельно обстежив перехід, який вів, як виявилося, до автобусних зупинок та торгового центру. Нарешті, в одному закутку виявив найголовніше – двері в туалет!.. Зрозуміло, замкнені. Звісно, ​​з якимось папірцем, на якому від руки угорською було написано якесь, сподіваюсь, переконливе пояснення цього факта.

Спочатку мені навіть здалося це трохи дивним – дивно чекати від усіх пасажирів міжнародного вокзалу, що вони будуть готові розібрати рукописний текст угорською безіменного автора, особливо в таку критичну хвилину. Але потім подумав, що якась логіка в цьому є і зміст записки можна перекласти навіть без словника. Напевно, там щось на кшталт: “Вас багато, а я одна, скільки можна прибирати, пішла на 5 хвилин і невідомо, і взагалі тре було все зробити в своїй Братиславі, понаїхало тут вас, сцикунів!..”

У цьому місці стало зрозуміло, що знайомство з країною не ладнається прямо дуже. Але я спробував бути оптимістом і таки знайшов потрібний заклад у найближчому торговому центрі. Втім, по чистоті, чесно кажучи, вбиральня там ненабагато відрізнялась від підземного переходу під руїнами, які чомусь називаються вокзалом Нійагат. Втім, як би там не було, я спробував налаштуватися на позитивний лад, відкрити себе світу, новим враженням і пішов блукати вулицями та площами у пошуках цікавих кадрів.

Але це дивне відчуття занедбаності і безладу не залишало мене до кінця дня.

Загалом Будапешт – дуже красиве місто з величною архітектурою. Місцями – навіть занадто величною. Я навіть подумав, що, мабуть, недостатньо добре знаю історію цієї країни і не розумію причин, з яких вона побудована саме так. Спробую докладніше це пояснити.

Коли бачиш такий простір площ і граніт у Відні – то, принаймні, зрозуміло, звідки такий розмах і пафос. Столиця імперії, Габсбурги, ось оце все. Коли виходиш, наприклад, на віденську площу Марії-Терезії – зрозуміло, чим надихався архітектор. На площу треба було виводити полки, ставити їх у каре, і щоб офіцер, що сидить на коні перед своїми солдатами, мав змогу спостерігати за екзекуцією над бунтівниками, що проводиться під барабанний дріб на іншому кінці площі. Площа велика, спостерігати важко. Тому офицер клацає пальцями, і ординарець подає йому підзорну трубу. Треба роздивлятися пильно та уважно – все має бути зроблено у суворій відповідності до статуту!

І водночас – Відень має інший шар, інший вимір, більш… затишний, домашній. Тихі вулички, затишні кафе, охайні сади. Щось на зразок місця відпочинку для того ж офіцера, який уже проконтролював екзекуцію і насолоджується заслуженим пивом, всім своїм виглядом ніби кажучи:

– …знаєте, я і сам свого роду вільнодумець і вольтер’янець, бо пиво за статутом слід вживати тільки після 17:00, а ще лише 16:56. Тож не зважайте на мене, почувайтеся як вдома, хоча не забувайте, що ви у казармі народів, а-ха-ха!..

З Будапештом все дещо інакше.

Все ще більше і пафосніше. Тут вже і підзорна труба не допоможе. Треба послати вістового на інший кінець площі, дізнатися як там справи і чи всіх бунтівників вже повісили, а поки він буде скакати туди і назад – шлях не близький!.. – розбити намет і кілька днів провести в святкових бенкетах та полюваннях.

Загалом ця величність та розмах навіть трохи пригнічують. Таке враження, що угорці поїхали до Відня – подивитися, як треба будувати столицю імперії – а після повернення сплюнули і вирішили побудувати свій луна-парк – з ще більшими палацами, з ще більш вищими вежами, а й ще з рибальськими бастіонами! І всюди статуї, і щоб всі на конях, і мідь, та й позолота!..

Як і у Відні – тут також є другий шар міста. Але він… просто більш занедбаний. Без затишку та домашності. Як парадний мундир, який зносився, але викинути шкода, тому його можна носити вдома – все одно ніхто не бачить дірок. Ось так і виходить вокзал Нійагат – залишки чогось чудового, але це саме залишки, які ніби просять, щоб їх знесли нарешті, припинивши вже ці пекельні муки, і побудували на їхньому місці щось пристойне. Наприклад – Макдональдс з працюючим туалетом.

Насправді всі ці міркування про історію, архітектуру та культурний код мали для мене дуже практичні висновки. У Будапешті важко фотографувати.

Взяти, наприклад, Budavári Palota. Чудова архітектура. Чудовий музей з вишуканою експозицією. І комусь у цьому музеї спала на думку ще більш чудова ідея повісити прямо на колонах перед входом розтяжку із закликом відвідати якійсь заклад. Розтяжка за колірним рішенням та дизайном загалом могла б прикрасити собою будь-який цирк-шапіто. Щось типу: «Тільки один раз! Смертельний стрибок з повітряної кулі! Кожного вечора лише за 100 форинтів, постійним відвідувачам знижка!.». Але як не намагайся зняти палац – ця розтяжка потраплятиме у кадр і безнадійно його псуватиме. Я спробував декілька разів – плюнув і просто обійшов будинок з іншого боку. Палац великий і я мав надію, що розтяжок на всю будівлю не вистачить.

Позаду дійсно розтяжок нема – зате є кілька чудових статуй. Та і взагалі будівля, повторюся, прекрасна. Але фотографувати неможливо й там – бо в отворах вікон вивішено афіші із зображеннями картин, які там зараз експонуються. Яскраві, строкаті, квітчасті афіші, з яскравими репродукціями модерних картин. Картини чудові, але репродукції виглядають абсолютно безглуздо на цьому будинку і знову псують весь кадр.

А пліснява звичайна на величному Рибальському бастіоні? А палатки з сувенірами прямо по-під стінами соборів і палаців? А “різдвяна ялинка” на березі Дунаю? Виглядає так, начебто циганський табір під час переїзду зробив тут зупинку, склав речі, а потому просто забув частину коробок та торб під деревом.

А будівля парламенту? Це ж легенда, пісня у камені. Я вирішив зняти його здалеку – щоб не кидалися в очі всякі відволікаючі штуки і туристи. Здалеку – це з іншого берега Дунаю. Там навпроти, до речі, чудовий дикий пляж. Дикий у сенсі – занедбаний і засмічений, як берег біля якогось ставка колгоспу «100 років без врожаю» після «майовки» з шашликами . І ось стою це я на пляжі посеред якогось мусору, вибудовую кадр, а в цей час навпроти будівлі пливе… ну, насправді це був річковий трамвай для туристів, але воно виглядає збоку як маршрутка типу Богдан, яка впала в річку і зараз потоне, і треба буде волати на допомогу, кидатися у воду і намагатись врятувати хоча б кондуктора, тонути разом з ним і думати – на біса взагалі я сюди сьогодні поїхав?!.

Звичайно, можна сказати, що я чіпляюся, і потрібно не бризкати жовчю, а треба було просто почекати, поки маршрутка випливе з кадру – ну або вже втопиться остаточно. Так, чіпляюсь. Але насправді я дійсно вирішив почекати, і дочекався. Публікую цей унікальний кадр – замість маршрутки на ньому баржа. Виглядає непогано і навіть оптимістично, бо баржа не справляє враження, що потоне прямо зараз. На жаль.

…коротше кажучи, вдалих знімків із Будапешта я привіз небагато.

Поки я їхав назад тим же потягом – до речі, все обійшлося, погрози машиніста так і залишилися погрозами – багато думав про цей феномен Будапешта. Прозріння настало несподівано, коли потрапила на очі забута кимось із пасажирів газета.

На титульній шпальті було інтерв’ю з – якщо Гугль правильно переклав – міністром закордонних справ Угорщини, який з дуже серйозною пикою давав гнівну відповідь з приводу якоїсь критичної заяви чиновників ЄС. Щось на кшталт – не дамо, не дозволимо, наші споконвічні традиційні цінності, духовність, не ваша справа, захистимо дітей від згубного впливу, ну і таке інше. Мова йшла, як виявилось, про затяту боротьбу угорської влади з могутнім впливом геїв. Там вплив як у Сороса, може трохи більше навіть. І тут в мене все склалося.

Справа в тому, що за своє життя я визначив кілька маркерів, за якими можна практично безпомилково визначити мудака у оточуючим середовищі. Наприклад – якщо людина затятий антисеміт, то з ймовірністю 100% вона є мудаком, і рано чи пізно це проявиться. У міру накопичення життєвого досвіду, до цих маркерів додаються нові та нові. Якщо людина практикує перегляд привітання Путіна на Новий Рік, або активну участь у семінарах Бізнес-Молодості, або антиваксерство, або голосування по приколу, ну і так далі – список великий – то скоріш за все, вона є або ідіотом, або дегенератом, а це раніше чи пізніше стане проблемою для оточуючих та суспільства у цілому.

В цей список маркерів входить також запекла боротьба з геями не на життя, а на смерть, як у міністра закордонних справ Угорщини. Ну хоча б тому, що як тільки починається боротьба за традиційні цінності – так одразу перестають працювати туалети на вокзалі, і добре, якщо тільки цим і обмежиться. Це ж логічно – по-перше, традиційно та православно сцяти у переході, діди так робили, і нічого, війну виграли. Ну, у випадку Угорщини програли, але кого цікавлять дрібниці, коли на кону традиційні цінності? По-друге, а раптом у цей туалет зайдуть геї?.. Що тоді?.. Га, питаю? Отож! Не можна цього допустити! Треба закрити туалет на ремонт! Разом з вокзалом. Років на 10. Або 20. Ну доки гейська навала не скінчиться. Або вокзал нарешті завалиться сам по собі.

Коротше кажучи, є таке враження, що в країнах, де влада та суспільство більше зосереджені на чистоті туалетів, ніж на боротьбі з гей-парадами – чомусь справи краще не лише з вокзалами та туалетами, а й з рештою речей у суспільстві в цілому.

У Будапешт я ще спробую з’їздити згодом – можливо, у більш сонячну погоду місто здасть ся мені більш дружнім, привітним та фотогенічним. А можливо, мені треба просто оминати Нійагат і не пробувати перекладати місцеві газети.

Все ж таки місто гарне…